Глава 26

Несподівано я почула такий знайомий, рідний до щему голосок:

— «Хі-хі», як висловлюється наша спільна знайома. Мені смішні намагання змусити мене навіки замовкнути.

Хоч я вже відкрила очі, та боялася поглянути в сторону Кусяки, звідки до мене долітали цинічні зауваження.

— Не переймайся, Вишне. Мене ще занадто рано скидати з рахунків. Невже навіть подивитися на гарну пухнасту лісявочку не хочеш? – запитала Рудість у мене.

— Ліссі, ти захотіла наді мною познущатися перед смертю? – самотня сльозина покотилася по моїй щоці.

— Чиєю смертю? – вкрадливо поцікавилася Лісяка.

— Досить з мене ваших фокусів! Ця шавка залишилася живою! – відійшовши від шоку, загорланив грабіжник.

— Пані Вишне, з вашою улюбленицею все гаразд, – заспокоїв мене Грибок паразитичний.

— Я наставниця, хлопче. У твоєму віці не гарно плутати Хранителя з домашньою тваринкою, – виправила мого однокласника Кусяка.

— Мені щось не зрозуміло, що сталося? – я здивовано роззиралася навкруги.

Потім повільно обернулася до Грибка паразитичного, який сидів навпочіпки і гладив руду нахабу. У кількох сантиметрах від її мордочки прямісінько в повітрі зависла смертоносна куля.

— Вишне, це з тобою щось неймовірне сталося. Ти остовпіла, заклякла на місці, ніби соляний стовп, – розповідала Рудість.

— Ліссі, я страшенно злякалася за тебе, твоє життя було під загрозою, а я стояла і нічого не могла вдіяти, – я сплеснула в долоні, – А Гри … кхм … Хлопчина чому тебе гладить?

— Як тільки бандит відвів від мене пістолет, я зміг вивернутися і втекти, але майже відразу повернувся. Мені захотілося заспокоїти вашу милу лисичку, адже вона, напевно, дуже перелякалась, – відповів однокласник.

— Кулю в польоті зупинити – елементарна справа. Так, мені все це вже набридло. Заледве не поплатилася життям, досить, покінчимо з цим.

Лісяка-Кусяка тупнула лапкою — і бандит разом з кулею розчинилися в повітрі. Мішок із грішми глухо стукнувся об підлогу. Я поглянула на наставницю, розвівши руки в сторони.

— Не переймайтеся. З цим злодюжкою все гаразд. Обіцяю переправити його до відділку, фир-фир.

Чомусь я відчула обман в її словах. Інтуїція прямо верещала від абсурдності ситуації, намагаючись мене про щось попередити. Якраз саме зараз на сходах показалися двоє чоловіків, які тягли сейф за собою. Недовго думаючи, наставила на них долоню і випалила:

— Суператака!

Можливо, цього разу я була налаштована більш рішуче, тому супергеройські сили мене не підвели. Грабіжників накрила міцна клітка з невідомого матеріалу, і цього разу магія не підсовувала мені ненадійні речі з жуйки, льодяників чи зефіру. Бандити схопилися руками за грати, однак всі намагання вибратися виявилися марними.

Наша місія в цьому магазині підбігала до логічного завершення. Залишалося ефектно попрощатися і зникнути до прибуття поліцейських машин.

Рудість вирішила обмежитися лаконічним висловом:

— Спасибі за увагу. З вами були Лісяка-Кусяка, Шалена Вишня і книжка. Хто досі плутає мене з білочками чи собаками, попереджаю, що я – лисиця.

Переминаючись з ноги на ногу під оплески врятованих, я не придумала нічого ліпшого, як пропищати:

— До побачення.

За вікнами почулося виття сирен поліцейських машин, які нарешті їхали на допомогу. Якби не ми, хтозна, чи допомога людей у формі ще була б кому потрібна. Особливо душа боліла за Грибка паразитичного: ну, чому він завжди опиняється в самому епіцентрі подій?

Зненацька ми почули тупотіння по сходах. Невже це знову якийсь миршавий бандит, котрого не порахувала Лісяка? Виявилося, що до нас поспішав директор магазину, який від щастя не знав, куди себе подіти. Огрядний чоловік підбіг до мене і став трясти мої руки в знак щирої вдячності, потім потиснув лапку Хранителя, на що вона задоволено фиркнула у вуса.

— Друзі, велике спасибі! Мені так хочеться нагородити вашу сміливу команду. Щоб ви хотіли? Вибирайте на полицях усе, що заманеться.

Я тільки-но хотіла відмовитися, як Лісяка випалила:

— Будь ласка, ящик бананів та мандаринів. Ми з супергероїнею полюбляємо фрукти, фр-р-р.

Директор швиденько розвернувся і приніс бажане, а зверху — додав від себе ще ящичок із надзвичайно солодкими персиками та виноградом.

— Яка мила лисичка! Дівчатка, завжди радий вас бачити у своєму магазині. Пригощайтеся на здоров’я.

— Розумна людина. Поважаю, – наставниця махнула лапкою.

Від цього поруху наша нагорода полетіла у підпростір, тобто у розкішний будинок Лісяки-Кусяки.

Тим часом ми вибігли з магазину, щоб зайвий раз не давати пояснення поліціянтам. Чомусь слідом за нами ув’язався Грибок паразитичний.

— Пані Вишне, а можна ваш автограф? – заглядав в очі однокласник, поспішаючи за мною.

От дивний Хом’ячок. У сусідки по парті ніколи не просив підмахнути титулку зошита, а от у супергероїні – завжди будь ласка. Мені пора ревнувати до самої себе? Хоча, досить.

— Хлопчику, вибачаюсь, я дуже поспішаю. Мене чекають інші обездолені, яким потрібна допомога. Розумієш, уже під’їжджає поліція, а за нею – журналісти, – я нажахано округлила очі, – А всілякі допити та інтерв’ю мене добряче затримують. Також я бажаю зберігати інкогніто, – під кінець короткого монологу я хитро підмигнула.

Грибок уважно вислухав і кивнув, згоджуючись зі мною.

— Коли б я перетворився на супергероя, теж нікому б не відкрився. От ви така неймовірна, – хлопчина задихався від захвату. Здавалося, в моїй особі він отримав кумира на все життя. Цікаво, як би він себе поводив, якби дізнався, що Шалена Вишня насправді його однокласниця Ніколь Задериведмідь? Не повірив би? Посміявся б з мене чи ні?

— Обійдемося без цих експериментів, Миколко, – в мої думки увірвалося попередження наставниці, яке крім мене ніхто не почув. На знак згоди я легенько кивнула, на що зелені хитрющі очі сяйнули зі схваленням.

Грибок на мить відстав, а потім — знову задріботів слідом: