Глава 21

Мій крик рознісся над болотом диким воланням про допомогу:

— Лісяко! Хіба так можна вчинити зі своєю ученицею? Хвостоковбаса, я поділюся з тобою м’ясними смаколиками! Забирай всю ковбасу та рулети, тільки витягни мене звідси! – проте відповіді не дочекалася, – Твоя Рудість, моя загибель буде на твоїй совісті! – верещала я, але знову – нуль реакції.

Мабуть, потрібно все розповідати по порядку, щоб зрозуміти, чому я змушена благати про допомогу. Від мотузяного містка над киплячою лавою я не чекала нічого поганого, але недооцінювала хижацький хист Ліссі створювати пастки наївним супергероїням.

Я ж думала, що справжні неприємності мене чекатимуть, якщо підсковзнуся на одній із дощок і полечу вниз. Хранитель не була б хитрющою лисицею, якби розташовувала пастки в очікуваних місцях. Тільки-но ступила кілька непевних кроків по містку, як за спиною почувся дивний шурхіт.

Обернувшись, помітила, що мотузки, які до цього тихо-мирно звисали вниз, попіднімали голови і роззявили роти. Нарешті я все зрозуміла. Кусяка при будівництві містка використовувала замість мотузок справжніх змій. Така божевільна ідея могла прийти в голову тільки рудохвостому Хранителю. З губ пронизливою сиреною зірвалося верещання впереміш з благанням про допомогу.

Я рвонула вперед, перестрибуючи через кілька дощок, намагаючись не торкатися поруччя, котре перетворювалося на зміючок. Вони тягнулися до мене, показували зуби і дражнилися роздвоєними язиками. Я ніяк не могла сконцентруватися, щоб піднятися у повітря.

— С-супер-ат-така, – нерішуче прохрипіла, нагадавши собі Грибка паразитичного в моменти страху. Цікаво, як би він поводився на моєму місці?

З долоні на знервований заклик вилетіло конфетті, обсипавши зубастиків за моєю спиною. Змії, напевно, ніколи не бачили подібного прийомчику, тому на мить зупинилися, ніби роздумуючи, як підібратися до мене ближче. Але тільки на мить, в наступну хвилину вони ще інтенсивніше почали погрожувати отруйними зубами. Чомусь мене дужче від довгих ікол налякали червоні з вертикальними зіницями очі.

— Суператака! – не вгавала я. І знову себе перевершила, линувши на зміїну братію фонтан із вишневого компоту. Нападників не те, щоб поменшало, їх стало набагато більше. Напевно, їм дуже сподобався солодкий напій.

— Забирайтеся! – закричала на весь голос, намагаючись начарувати щось схоже на вогняний вихор.

Знову нічого не вийшло, адже я боялася не втриматися на містку, обвитому зміями. З пальців прямісінько на атакуючих полетіли вишневі льодяники. З такими можливостями мені точно пора ставати на двобій з могутнім злочинцем: нагодую його цукерками, напою компотом і обсиплю конфетті на доріжку.

Знахабнілі змії блимали жахливими очиськами і намагалися спробувати хоч маленький шматочок елітного делікатесу під назвою «Шалена Вишнятинка». Проте в мої плани не входило ставати чиїмось обідом. Змії оточили з усіх сторін, але якось просувалася вперед. Я мчала по містку, почергово проклинаючи живе мотуззя, Лісяку, книжку, себе за необдуману згоду на тренування, а також головного злодія за те, що мені так серйозно слід готуватися до зустрічі з ним.

Як на зло, міст чомусь не закінчувався. Знову магічні вибрики Кусяки? За мною з сичанням наближалася зміїна хвиля. У мене вже не вистачало фізичних і моральних сил на втечу. Заледве зібравши останні сили, легенько підстрибнула і зависла в повітрі, відчувши під ногами несподівану опору. Тепер зможу хоч трохи відпочити від шаленого бігу і стрибків.

Нарешті змогла начаклувати вогняні кулі, котрі й запустила в найближчих змій. Але шиплячі створіння замість того, щоб згоріти, трохи опустили голови і повернулися у натовп. Змусила себе згадати те відчуття злості при нападі анчуток, тобто чортиків. Повільно витягнула спогади, від яких по тілу пробігся жар. Нарешті, з рук потужною хвилею вирвався вогонь, котрий обхопив моїх нападників, але не зміг знищити остаточно.

— Миколко, заглянь в їхні очі. Незвичний червоний колір вказує на те, що ці змії створені за допомогою магії. Якщо з багатьма істотами ти впораєшся вогненим вихором, то в цьому випадку слід діяти по-іншому, – здавалося, поки цей фиркотливий голос пояснював мені деталі, змії зупинилися на місці.

— Лісяко? – пискнула я.

— Так, це я. Ми з книжкою уважно стежимо за тобою. Я навмисно зупинила цих шиплячих істот, щоб вони передчасно не зжили тебе зі світу. Оскільки це навчання, я не дозволю тобі загинути, але не розслабляйся. Ти перестала думати, як запустити власні сили, тому міст перетворився для тебе в безкінечність. Спробуй знищити змій з допомогою холодної зброї. Як тільки уявиш собі меч, так він і з’явиться в твоїх руках.

— Миколко, потрібно дуже захотіти отримати меча. А то колись з однією нашою знайомою трапилася кумедна ситуація. Замість меча вона відмахувалася від навали монстрів кухонним приладдям, хі-хі. Вона дуже розхвилювалася і начаклувала спочатку віник, потім мітлу, ополоник, каструлю і, навіть, казан, - книжка не могла не втрутитися у розмову.

Перед моїм внутрішнім поглядом постав старовинний меч із вогняною смугою по центру і масивним руків’ям, прикрашеним дорогоцінними камінцями. Потім у думках наповнила зброю власною магічною силою. Але чомусь в останній момент завагалась, чи зможу такий меч втримати в руках.

— Фр-р-р, – почула насмішкувате.

— Оце так, а я ж попереджала, хі-хі, – смішки паперової не змусили довго на себе чекати.

— Що там у мене вийшло? – запитала я, але, не витримавши невідомості, сама розплющила очі і поглянула на те, що опинилося в руках.

Від мого найгарнішого у світі меча у долонях тримала тільки руків’я. Мабуть, важливу роль зіграло моє вагання.

— Не переймайся, – хмикнула Лісяка, – Подібна зброя допоможе навіть краще старовинного меча. Тисни кнопку на руків’ї.

На мене знову полізли змії. Напевно, Хранитель зняла закляття нерухомості. Нічого не залишалось, як відшукати кнопку і натиснути. Раптом з руків’я вирвався на волю яскраво-червоний лазер.