Рудий килимок для бліх розтягнулася на моєму ліжку і вминала сантиметр за сантиметром впольовану ковбаску, поклавши своє пухнасте помело з білим кінчиком на мій плед. Саме в таких діях простежувалась зла загарбницька натура мого Хранителя.
— Миколко, як не соромно про мене таке думати? ЛіСа і блохи? Май совість! Мене блохи обминають навіть тоді, коли я перебуваю в тривалому відрядженні. І відміть собі, що ванну не приймаю тричі на день, хоча й люблю поніжитися в теплій воді з ароматною пінкою, – лінь просочувала кожне слово Кусяки, яка навіть у рослабленому стані продовжувала читати мої думки.
— Невже у мого Хранителя отруйна кров?
«Хі-хі», — книга чомусь втратила частину свого енергетичного запалу.
— Ні, уяви собі. Краще спитай у всезнаючого Гугла, як лисиці справляються з дрібнотою, яка полюбляє селитися в хутрі. Але зараз давай займемося невідкладними справами і відгадаємо загадку, сховану у вірші. Книжко, покажи нам ще раз завдання, – цього разу Лісяка чомусь обійшлася без зневажливо-фірмового «книШка».
Ось така ділова лисиця подобалася мені набагато більше від того примхливого монстра, який обкрадав мене з-під столу. Мені на мить здалося, що від початку пригод минуло не три дні, а три тижні – скільки подій звалилося мені на голову. Книженція з переляку показала вірш:
«Соборна вулиця тебе чекає,
Там лихо злеє промишляє,
Там ковбасу крадуть посеред днини,
Заплачуть люди там у три години!»
— Миколко, що на це скажеш? Ти ж чомусь задумалася? – запитала руда.
— Хранителю, це ім’я тільки для рідних, – заперечила я.
— Я називатиму тебе так, як захочу, адже тепер і ми з книжкою твоя родина.
— Родина, яка заледве не розгромила мою кімнату. Родина, яка краде мою їжу і забруднює масними плямами пледик, – я стала перераховувати свої образи.
— Подумаєш! З ким не буває? Думай, Вишенька-Черешенька, ягідка фир-фир.
Я потрусила головою, щоб викинути з пам’яті непотрібні асоціації. Від швидкості моєї думки залежить життя людей, тому потрібно ворушити мізками.
— Вважаю, що на вулиці Соборній відбудеться злочинний напад або крадіжка о третій годині, – я промовила з деякими паузами між словами, адже ще ніколи не брала участь у подібних детективних історіях.
— Що крастимуть? – підняла хвіст Хранитель.
— Якщо мислити логічно, то напевно ж ковбасу.
— Не все так класно і просто, як ти думаєш. Я набагато довше знаю паперову подругу, тому припускаю, що це не пряме посилання, а лише натяк. А натяки не потрібно сприймати буквально, – зауважила загарбниця мого ліжка.
Після її слів я ще раз пробіглася очима по віршованих рядках, щось ніби клацнуло в голові.
— Дофиркала, Миколко? – Кусяка мабуть помітила моє осяяння.
— Ковбаса – продукт харчування. На Соборній вулиці знаходиться великий продуктовий магазин! Мабуть, о третій годині відбудеться його пограбування, – обережно висловила припущення.
— У нашої супергероїні мозок ще працює, – ох і полюбляє руда нахаба образити гострим слівцем.
Перед нами книжка закрилась, ніби аплодуючи моїй здогадливості. Але через мить знову відкрилася, надрукувавши:
«Ніколь категорично не можна зараз вступати в протиборство з бандитами. Адже вона ще нічогісінько не вміє. Хранителю потрібно навчити супергероїню використовувати магічні здібності, тобто влаштувати перше справжнє тренування».
Звісно, мені потрібно десь попрактикуватися, але досі поряд не було нікого, хто б міг допомогти і пояснити. Зараз я скоріше невдаха-самоучка, яка замість вогняних куль здатна начаклувати тільки феєрверк з вишневих кісточок.
Лісяка-Кусяка вигнула спинку і, загорнувшись у хвіст, видала настанову:
— Знаєте друзі, от саме зараз я перебуваю в гарному настрої, тому зможу допомогти. Доведеться мені трохи подресирувати нашу Миколку, а то навіть з простими бандитами не впорається. Дрібні сошки. Та я б їх одною лівою лапою в нокаут відправила.
— Чому ж не хочеш сама впоратись з проблемами? – я ніяк не могла зрозуміти логіку наставниці.
— Не можна! І не питай, чому! – вишкірилась Хранитель.
На підкірці свідомості давно гніздилося питання про незнайомку в фіолетовому одязі, але я заштовхала його назад в глибини пам’яті, щоб не дратувати Лісяку.
— Гаразд. І де ти пропонуєш провести перше тренування? – я присіла на ліжко поряд з оскаженілою загарбницею мого добра і нерішуче провела долонею по її спинці. Відчула, що м’язи Її Рудості потроху стали розслаблятися, а це значить, що вона знову зможе вести адекватний діалог. Ще мить – і Лісяка-Кусяка безвільною тушкою розпласталася на пледику, вимагаючи знову і знову її погладити. Ну і класне ж у неї хутро – довге, густе і пухнасте.
— Фр-р-р, фр-р-р … — рудій все більше подобалася процедура, – Хвостика теж погладь, – вимагала вона, – Ми підемо тренуватися в лісок.
— Неподалік міста немає великого лісу, не будемо ж ми по парках бігати? – зауважила я, лагідно торкаючись хвоста розімлілої лисиці.
— Чому ти думаєш, що мова йде про твоє місто? – фиркнула Хранитель, – Не забувай про мою крутість. Ми всі разом підемо через портал. Тільки спочатку відпросись у батьків, щоб не шукали.
Я так і вчинила, заінтригована пропозицією Лісяки. Батькам повідомила, що йду в гості до Грибка паразитичного, який уже давно запрошував на фірмовий пиріг своєї мами. Насправді, мені не терпілося розпочати незвичайну мандрівку. Коли я повернулася в кімнату, Її Рудість досі мліла в блаженній позі на моєму ліжку.
— Вставай, Хвостоковбаса, – покликала симулянтку.
— Йду я, – не зрушивши з місця, відповіла вона. Довелося мені підхопити на руки цей нахабний комір і попрямувати до виходу з квартири.
— Миколко, ти куди? – моя важка ноша привідкрила зелене око, – Ми будемо телепортуватися прямісінько з твоєї кімнати. КниШко, ти з нами підеш? – у простір запитала руда, але паперової ніде не було видно, – Втекла. Добре, підемо самі, – констатувала факт Хранитель.