Глава 17

У цей напружений момент, коли книга непорушно завмерла в повітрі, мій животик нагадав про себе обуреним бурчанням. Лісяка з несподіванки і переляку підстрибнула на ліжку.

— Тя-ав, – в цю ж секунду видала Її Рудість, – Ти собі припини. Достатньо діяти на мої нерви подібно електрошокеру.

— Лісяко, я хочу їсти, – я ображено хмикнула, – Ти ж мені не повернеш рулет.

— Тяв, – відповіла Кусяка, помахуючи пишним хвостом.

— Що? Ти нормально розмовляти не вмієш? – я аж ніяк не підходила на роль перекладача з лисячої мови.

— Це означає «так», — сердито відповіла Хранитель. Мабуть, дуже не любила, коли її не розуміли з першого разу.

— От уяви собі. Я пробираюся на кухню за черговою порцією м’яса, хоча нібито повинна вдовольнити свій апетит рулетом із чорносливом. Якщо мама побачить мене з лапкою Борюсіка наперевіс, то відразу отримає інфаркт. Мені це аж ніяк не потрібно, – намагалася пояснити елементарні речі рудій нахабі.

— Тяв-тяв, – нахилила голову вбік пухнаста.

— Двічі «так»?! Невже ти бажаєш зла моїй мамі? – мені захотілося зробити з її розкішного хвоста муфточку, щоб гріти у ній руки під час неопалювального сезону в школі.

— Фр-р-р … За досить короткий час нашого знайомства ти б уже повинна зрозуміти і вивчити мої звички на відмінно, щоб добре в них орієнтуватися. Спеціально для тих, хто не зрозумів повторюю. «Тяв» означає «так», а «тяв-тяв» — «ні». Запам’ятала? – ця руда істота (можливо, саме колір хутра пояснював її безмежну нахабність) спробувала граційно зістрибнути з ліжка, але гучний «бух» різко заперечив її наміри.

— Достатньо з мене твоєї компанії. Не тільки крадеш м’ясні рулети, а й псуєш настрій, – я заглянула в зелені очі Лісяки.

Замість того, щоб спопелити її поглядом, згадала дорогу серцю людину, його неймовірні смарагдові очі. Досі гірко за ту ситуацію, коли він не вступився за мене. Більше того, кохання гостронаточеними лезами пройшлося прямісінько по моїй душі.

— Закохалась у мене? Дивишся так замріяно, ніби-то не ти, а хтось сторонній хвилину тому дорікав мені, звинувачуючи в усіх смертних гріхах, – із заціпеніння вивів голос Хранителя, яка скоса на мене поглядала.

«Ніколь просто потрібно влаштувати похід за сніданком. Інакше її мозок не сприйматиме реальність, гірше того – скрипітиме, як незмазане колесо у воза», - це вже паперова вирішила припинити нашу суперечку.

— Досить мене обговорювати! – гнів заслав сірою пеленою очі.

«Ти продовжиш на мене сердитись навіть тоді, коли я запропоную план проникнення на ворожу територію? Хі-хі, тобто на кухню», — ох і хитрунка ж моя книженція.

Раптом мої думки набрали чіткості. Лісяка разом із книжкою могли б запросто подолати всесвітнього злочинця ще багато років тому. Чому ж цього не сталося? Невже для здійснення задуму їм потрібен супергерой? При нагоді слід поцікавитись, чому ж вони не діяли разом раніше, а може й діяли, але нічого не вийшло. Але зараз найважливіше питання для мене – пошук смачної їжі. Порятунок світу відкладу на потім.

— Пропонуй, шановна книжко, – я опустила оченята і потерла носочком підлогу, тобто килим, який виявився таким приємним на дотик.

«Зараз розкажу»,— миттєво надрукував посібник із супергеройства,— «Твої родичі зараз перебралися у вітальню, тому …» — не встигла вона навіть дописати, як лисиця перервала:

— Тому ніхто не побачить, як ти проберешся на кухню. Твоя нестриманість у їжі стане легендарною посеред усіх супергероїнь.

— Що? Де ти набралася такого? Звідки лисиці знати про нестриманість чи стриманість у їжі? – здивувалася я, адже по Хранителю не скажеш, що вона сидить на дієті.

— Випадково відкрила твій підручник з основ здоров’я. Мене завжди цікавила тема їжі і здорового харчування, от і зачиталась. Якби я їла все підряд, то не мала б такого гарного хутра, — доморощений філософ почав базікати на нудну для мене тему. Її Рудість зупинилась лише тоді, коли побачила мій палючий погляд, направлений в бік розкішного хвостика.

— Хвостоковбаса, – ніжно протягнула я. Лисиця інстинктивно заховала свою гордість за спинку.

«Прочитайте план», — книжка розкрилась прямісінько перед нашими очима.

Ми детально все прочитали, ознайомившись із занадто простою ідеєю, як пробратися на кухню непоміченими. От-от повинна була розпочатися геніальна операція під кодовою назвою: «Супергероїня штурмує власний холодильник».

Книжка почала збільшуватись, ставати дедалі прозорішою, поки зовсім не зникла. Потім паперова огорнула мене, ніби прохолодною ковдрою, зробивши і мене невидимою для сторонніх очей. Навшпиньки я пробиралася на кухню, до якої залишалося пройти кілька кроків по коридору. Я привідкрила двері і прошмигнула на кухню, прискіпливо оглядаючи її на наявність смачненького. Відкривати холодильник аж ніяк не хотілося, а то ще хтось прийде на підозрілий шум.

— Тебе зараз ніхто не помітить, а от твоя здобич, навпаки, залишиться видимою. Якби зараз хто-небудь зайшов на кухню, то побачив би літаючу ковбасу, – прошелестів у свідомості голос книги.

— Мені б дуже хотілося, щоб ніхто найближчим часом сюди не заходив, – подумки відповіла я.

Огляд кімнати потішив мій стражденний животик. На столі мирно лежало декілька кілець ковбаси. Мої руки потяглися до найближчого, щоб вхопивши, відразу чимдуж втекти.

— Зараз сюди хтось зайде … — попердження книги занадто припізнилося, адже двері вже відчинялися, пропускаючи вперед дідуся.

Я закрутилася на місці, не знаючи, куди втікати. Кільце ковбаси гріло руки, і я зовсім не хотіла класти свою здобич назад, так і не спробувавши відкусити бодай шматочок. Я прекрасно знала, що левітуючий у повітрі фірмовий продукт від Горпини Микитівни точно налякає Івана Трохимовича, та нічого не могла вдіяти. Дідусь повільно наближався до столу. Несподівано його блукаючий погляд перечепився через літаючу в повітрі ковбасу. Очі дідуся округлилися, а потім він почав протирати їх кулаками, але видовище нікуди не поділося. Я дуже перелякалася за нервовий стан дідуся, мої руки затремтіли, а тіло заклякло на місці від переляку.