Глава 16

Мій шок був безмежним.

— Хто? Хто посмів це зробити? – волання чистою симфонією жалю вирвалося з глибин душі і рознеслося кімнатою. Відповіддю мені став тільки шурхіт пакету, з якого вилетів ще один шматочок рулета.

— Книжко, це все твої магічні витребеньки?

У моїй уяві чітко вималювався образ паперової нахаби, яка через свою підступну натуру вирішила запастися смачненьким. За мить переді мною пурхала книженція, відкрившись на одній із сторінок.

«Хі-хі-хі!!!» — мені здалося, що вона глузує з моїх страждань.

Проте поява нахабної хіхікали не припинила дивне чавкання, яке чулося з-під столу.

— Хто там? – чомусь страх пройшовся по спині.

«Хранитель. Хі-хі!» — книга на мить зупинилась в повітрі, насолоджуючись моїм шокованим станом.

— У моїй уяві Хранитель – це старенька бабуся чи дідусь. Ну невже мудрий старець буде спочатку красти, а потім їсти під столом чужий сніданок?

— Фр-р-р, – до моїх вух долинули дивні звуки, в який чулося знущання.

— Начувайся, липовий Хранителю! Я лізу під стіл!

Я зняла обидва капці, щоб ефектніше зустріти та привітати непрошеного гостя, який безсоромно доїдав мій смачний рулетик. Озброївшись, поповзла на епохальну зустріч з крадієм мого майна. Як тільки я залізла під стіл, зіткнулася ніс до носа з нахабною і рудою мордою.

— У тебе такий шокований фейс, що книШка на моєму місці видала б своє фірменне: «Хі», — як виявилося, ця руда морда вміє розмовляти.

— КниЖка, – автоматично виправила хибну вимову нахабної крадійки.

— Фир-фир-фир, – почала перебалакувати мене руда гостя, – Ти не розумієш глибини мого сарказму. І достатньо мою Рудість називати мордою, – зарозуміло зафиркала приблуда. Я все ще не могла прийти до тями, оглядаючи балакучу тваринку враженим поглядом. Лисиця. Руда. З хвостом. Вийде гарний пухнастий комір.

— Ей, ти! Приходь до тями. З цього дня ти почнеш виконувати надзвичайно важливу місію — прислужувати мені і паралельно захищати світ, за який я «фир-фир». Настав час відрекомендуватися, щоб уникнути непорозумінь. Я — Її Рудість перший і єдиний Хранитель супергероїнь — Лісяка-Кусяка, але це ще не повний мій титул. Моє справжнє ім’я наскільки довге і складне в запам’ятовуванні, що тобі й життя не вистачить, щоб його вивчити, – читав мені проповідь цей самовпевнений килимок.

Я одночасно замахнулась на лисицю обома капцями в руках, але відчула таку віддачу, що ледве не впала.

— Підкорись моїй волі і все буде «фир-фир», — Лісяка ліниво потягнулась.

І тут мій погляд упав на те місце, де вона лежала. Пройдисвітка стягнула на підлогу мою улюблену пухнасту ковдрочку, на якій і смакувала рулетом. Масні плями вкривали ніжно-рожевий плед, який був безнадійно зіпсований. Гнів клекотав у моїй крові, з вух, здавалось, зараз повалить густий дим.

— Що ти забула у моїй квартирі? Навіщо все псуєш?!

— Я – найблагородніша лисиця у світі. Зараз мені хочеться, щоб ти гарненько розчесала мій хвіст, – руда бочечка потрюхикала геть із сховку. Потім я почула скрипіння стола над головою, якому довелося витримувати вагу моєї несподіваної гості.

— Крадійко! – з криком я вилізла слідом за рудою.

— Що? Фир-р, – опонентка з обожнюванням дивилася зеленющими очима на пакет з м’ясним рулетом.

— Хвостоковбаса, геть звідти! – я вихопила з-під писку лисиці пакунок і почала задкувати.

— Не дозволю! Я – тендітна ЛіСа! – пухнаста стрибнула на мене і повалила на ліжко.

— Дихать нічим, Рудосте, – благально просипіла я.

Тим часом лисиця зубами вихопила з моїх міцно стиснутих кулачків пакунок і відстрибнула вбік.

— Віддай, будь-ласка, – я перевернулася на бік і потягнулася рукою до омріяного рулету, але пакет неймовірним чином розчинився у повітрі, – Що?!

Руда нахаба явно насолоджувалася ефектом, насміхаючись з моєї розгубленості, змішаної зі злістю.

— Фирочка – молодчинка, – Лісяка перевернулася на спинку і засучила лапками, – Підпростір, салага.

У мене не було сили, щоб відлупцювати Хвостоковбасу по занадто пухнастій частині тіла, яка синхронно з лапками посмикувала білим кінчиком. Нічого, я колись доберусь до цієї нахаби, особливо, до її хвоста. В цей самий момент мого падіння, у повітрі матеріалізувалася паперова хіхікала.

«Хочу сповістити вам перше спільне завдання», — написала книжка.

— Мене вже нічим не здивуєш. Давай, пиши, – запитала я з цікавістю, хоча і досі сердилась на лисицю.

«Від любові до ненависті один крок, але назад шлях довгий і тернистий. Проте, якщо почати з ненависті і йти до любові, то дорога становитиме пів кроку. Подолайте цей шлях разом. Р.S. Хі-хі, якщо зможете!»

Ми з Кусякою одночасно зірвалися: хто на рівні ноги, а хто на лапи і погналися за єхидною хіхікалкою. По дорозі Лісяка заледве не влетіла у стілець і не зірвала хвостом гардини разом з карнизом.

Я також не вирізнялась витонченістю рухів балерини. Від мого ліктя постраждала барикада зі шкільних підручників, яка зі стуком розсипалась по підлозі. Дивувало одне, чому на крики і грюкіт досі ніхто не з’явився. Батьки повинні б зайти до моєї кімнати на перших акордах діалогу з Хвостоковбасою – пухнастою ЛіСою, але ж … нікого не було.

«Трохи помирились? Чи навіть притомились? Думаю, шістнадцяти кругів по кімнаті вам вистачило, щоб виснажитись і не лаятися найближчим часом. Мій корінець вже тріщить від вашого вереску. До речі …

Соборна вулиця тебе чекає,

Там лихо злеє тихо промишляє,

Там ковбасу крадуть посеред днини,

Заплачуть люди там у три години!» — книжка випробовувала нерви на міцність черговим віршем.

Я вперла руки в боки і урочисто виголосила:

— Ви собі як хочете, але я не піду з вами красти ковбасу. Якщо я голодна, то не відлучуся з квартири ні на крок, – мій нещасний животик, якби міг, то у якості підтримки потрусив би складочками, які теж неабияк зголодніли.

«Що?» — паперова зависла в повітрі від здивування, навіть забувши своє знущальне хіхікання.