Глава 14

— Зачекай, – я схопила книгу і міцно притиснула до себе, – Я готова нести важку ношу супергероїні. Мені хочеться допомагати людям і знищити зло, яке прагне принести світ у жертву власним амбіціям. Я бажаю справедливості, щоб ніколи не повторялись подібні ситуації, як сьогодні з Грибком. Насилля над школярами – занадто безчесно і несправедливо. Я докладу всіх зусиль, щоб запобігти діяльності зла, – мої очі заливали солоні сльози. Рідко траплялося, щоб я так безутішно ридала.

Я продовжувала виливати почуття у щирому монолозі, не залишаючи шансів книзі на відступ від шаленої експресії Ніколь Задериведмідь. Через десять хвилин океан емоцій вщух, залишивши за собою пустку. Паперова принишкла в моїх палких обіймах і не подавала жодних ознак життя.

— Ти втратила свідомість? – звісно, така дивина не могла статися зі звичайною книгою, але це ніяким боком не стосувалося моєї знайомої.

Хто знає, чи можуть щось відчувати магічні друковані шедеври? Книга в моїх руках тихенько поворухнулася, впала мені на коліна та розкрилася посередині, друкуючи відповідь.

«Ми з тобою занадто чутливі! Через п’ять хвилин повернуться з роботи твої батьки. Ніколь, приведи себе до ладу», — паперова ніби відчувала себе трохи зніченою від сплеску занадто ніжних почуттів до мене. Здавалося, мовби ми знайомі не кілька годин, а все життя.

Подібна ситуація мене влаштовувала на всі сто відсотків. Я вже зрозуміла, що всеціло можу довіряти передбаченням особистого оракула. Довелося чалапати у ванну кімнату, щоб змити сліди сліз. Я пропустила момент, коли книга кудись заховалася. Передбачення точно здійснилось – я почула в коридорі голоси батьків.

Пішла я спати раненько, якраз після перекусу, який ми влаштували з татом. Поки матуся займалася накладанням помідорної маски, ми вдвох з паном Матвієм (так звати мого тата) крадькома доїли останнє кільце домашньої ковбаски. Оскільки він працює в поліції, то часто мені розповідає про розслідування неординарних злочинів.

От і сьогодні татусь зацікавив мене розповіддю про пограбування банку. Як виявилося, це ж саме бандитське угрупування діяло в іншому місті два роки тому. Після кожного пограбування вони залишали на стіні випалений знак долара, що символізував їхню кримінальну організацію. Після серії пограбувань бандити кудись зникли, а може просто зачаїлись. Подейкували, що через кілька днів після останнього грабунку на околиці міста відбулася стрілянина.

Багато хто подумав, що під час неї загинули всі члени угрупування, але все виявилось зовсім не так, як вважала поліція і журналісти. Мабуть, частина банди вціліла і повернула колишню силу. Злочинці вирішили почати грабунки в нашому місті, завітавши до невеличкого банківського відділення. Напевне, це була тільки розминка, таке собі тренування перед масштабною операцією.

Тато припускав, що незабаром слід чекати нападу на один з найбільших банків міста. Поліція рекомендувала посилити охорону в банках, але чи подібні застережні заходи допоможуть уникнути небезпеки — ніхто не знав. За розмовою ми з татусем і незчулися, як вмолотили всю ковбасу.

— Ніко, тепер слід зайнятися знищенням доказів від нашої любої наглядачки-ковбасоненависниці, – хитро підморгнув тато, – Займемося тренуванням твого мозку. Як думаєш, що потрібно зробити, щоб мама не здогадалася, чим ми з тобою вечеряли?

— Позбавитись від запаху, а шкірку закинути до сміттєвого відра, – насупившись, пробурмотіла я.

— Мама нас моментально «спалить», — похитав головою мій наставник, – В даному випадку потрібно знищити докази. Значить що? З’їсти!

— Ти збираєшся харчуватися шкіркою від ковбаси? – ніколи ще татко мене так не шокував.

— Чому ж я? Котики. Вони ніколи не відмовляться поласувати смачненьким.

Ми нашвидкоруч почистили зуби, протерли стіл і пшикнули освіжувачем повітря. Татусь спустився в двір, щоб віддати шкірку від ковбаси котикам. Коли я спостерігали у вікно за цим процесом, на порозі кухні з’явилася мама. Я остовпіла з переляку, зойкнувши від несподіванки.

Хоча ми й прибрали наслідки надзвичайної ситуації, але чомусь на душі було неспокійно. Нічого, у відчай впадають тільки слабкодухі люди, а не вигадливі супергерої. Одним оком я продовжувала спостерігати за подіями на вулиці: пан Матвій саме намагався приманити до себе величезного сірого котиська.

— Ніколь, сонечко! Куди подівався татко? – запитала мама. Я ніяк не могла придумати хоч якесь логічне пояснення.

— Ну … — я почала деформувати хвіст часу, випробовуючи на практиці його пружність. Завжди так! Коли починаю нервувати, нічого путнього в голову не приходить.

— Так, що там? – повторила найрідніша, намагаючись визирнути у вікно за моєю спиною.

Але що я могла на це відповісти? У цей напружений момент щось незрозуміле зашкрябало під столом.

— Миша!!! – пронизливе волання матусі ще довго гуляло закапелками багатоповерхівки.

Проте, на мою думку, тією істотою не було сіре створіннячко, яке б відразу після маминого крику отримало інфаркт і потрапило в кращий світ (якщо він існує). Я здогадувалась, що під столом мені намагається допомогти викрутитись з курйозу моя незабутня хіхікалка. Напружене чекання татка заледве не звело з розуму матусю, яка від жаху з ногами застрибнула на стілець і відмовлялася злазити. Задоволений собою батько повернувся з вулиці і весело запитав:

— Що трапилося, дівчатка?

—Там, під столом, миша, – прошепотіла мама, вказуючи пальцем.

— Зараз перевіримо.

Татусь по-діловому закотив рукава сорочки і заглянув під стіл, але там нікого не виявилося.

— Все гаразд. Не потрібно боятися різних підозрілих шурхотінь, – говорив він, знімаючи рідненьку зі стільця на підлогу.

— Ніколь, яка ти смілива! Я пишаюсь тобою, – мене щиро обійняла мама, а татусь міцно пригорнув нас обох.

— Знаєте, дуже втомилася, тому хочу спати, – промуркотіла я.

— Невже ти пропустиш вечерю? – моя заявочка шокувала обох батьків.