Глава 10

Мій план складався з наступних пунктів: спочатку тренуюся літати в кімнаті, якщо не вдасться, спущуся вниз на ліфті, щоб продовжити експеримент у тіні дерев. Напруживши м’язи, з силою підстрибнула вгору. Охохо, у мене вийшло піднятися в повітря, але я відчувала себе кулькою, яка безцільно теліпається поряд з люстрою. Мене чомусь заносило в різні сторони, я ніяк не могла зберегти рівновагу, тому спробувала схопитися за повітря гарненьким червоним манікюром (тільки-но його помітила).

Коли ще не знаєш, як потрібно правильно втримуватися у повітрі, всі методи збалансувати левітуюче тіло виявляються правильними. Нарешті, мені вдалося повиснути вниз головою між стелею і підлогою. За допомогою декількох кругових помахів рук повернулась в нормальне положення. Звісно, моя поза «скрючена самка богомола на напівзігнутих кінцівках» зовсім не характеризувала мене, як круту супергероїню, здатну врятувати світ. Але для початку й так нормально.

Тихенько поворушила розчепіреними пальцями на руках. Від цього поруху тіло попливло вперед і знову завмерло. Я активно замахала руками, ніби прямо зараз полечу здійснювати свій перший супергеройський подвиг. На місці ворогів, від подібного кумедного видовища, точно б сконала від сміху. За моєю спиною червоною ганчіркою весело майорів геройський плащик. Тренуючись літати, я випадково випурхнула кулею через вікно. До мене долинув стривожений зойк:

— Аааа! Рятуйте, людоньки! Грабують!

У польоті я обернулася на крик, заледве не закрутившись дзигою. Краєм зору помітила бабцю Таню — першу пліткарку нашого району. Старенька завмерла на балконі, однією рукою тримаючись за серце, а другою — вказуючи точно на мене.

— Йой! — пискнула я, розуміючи, що гублю контроль над собою і стрімко падаю.

— Аааа! — кричали ми з сусідкою на два голоси. Тільки вона верещала від здивування, а я від того, що швидко втрачаю політоспроможність.

Коли земля невпинно наближалась до обличчя, у вухах на всі лади з мене насміхався вітер. З переляку прямо в повітрі я скрутилася в клубок. Напевно, падати з такої висоти неймовірно боляче. Міцно заплющивши очі, чекала різкого удару об землю, але його чомусь не було. Спочатку відкрила одне око, щоб дізнатися, що сталося насправді. Моє тіло зависло десь на пів метра вище землі. Фух, вдалося вижити. Швидко розправила ноги і відчула себе більш впевнено на асфальті, ніж у повітрі.

Ще хвилину постояла на тремтячих кінцівках, приходячи до тями. Я вирішила, що на сьогодні з мене досить польотів. Тільки-но хотіла пошкутильгати до під’їзду, щоб ліфтом піднятися на потрібний мені поверх, як вгорі почула свист. Піднявши голову, помітила предмет, який летів мені прямісінько в обличчя. Інстинктивно відскочила вбік, а невідомий об’єкт замість того, щоб плюхнутися на землю, дивним чином завис перед моїми очима, пошарудів аркушами і на одному з них я прочитала: «Хі-хі-хі».

— Тобі ще смішно, нахабна книженціє?! Я ледве не загинула, а ти ще глузуєш наді мною? Як ти можеш? — виказала все, що накипіло на серці.

Замість відповіді книжка перевернула наступну сторінку і видала друковану відповідь:

«Де темінь вдень панує,

На нього смерть чатує!»

— Я нічого не зрозуміла. Якщо надумала темне діло, то я не буду брати участь у твоїх махінаціях. На мене можеш взагалі не розраховувати. До речі, як ти змогла вибратися зі схованки? — запитала я любительку віршування.

«Хі-хі. Я найрозумніша.»

— І дуже скромна, — спробувала підколоти книжку, але вона не спромоглася мені відповісти. Мабуть, занадто горда, як для паперового видання. Мені ще й книженція з кепським характером дісталася. Цікаво тоді, який же виявиться Хранитель?

Раптом на сторінках книги замиготіли червоним літери:

«Гіфів не врятуєш —

Серцем загорюєш.»

— Я — міська дівчина. Невже мені потрібно прошкувати в ліс, щоб займатися рятуванням грибної галявини? — щиро здивувалася я, — Книжко, напиши продовження вірша, нічого ж не зрозуміло.

На такі слова паперова почала скаржитися на гірку долю:

«Хто з нас двох відмінниця? Невже я? Може, все-таки, ти? Я й так стараюсь, думаю римами, вираховую амфібрахії та ямби, щоб ніде не вилізло зайвого хорейчика. Я вже втомилася. Ти зовсім не хочеш попіклуватися про моє здоров’ячко.»

— Прийшов час попрацювати, а про твоє здоров’я поговоримо потім. Хтось же чекає на мою допомогу! — наказала я.

«Ти нічого не вгадала,

Час на роздуми програла.

Він відкине зараз гіфи!

Пам’ятатимуть лиш міфи,

Як хоробро він там бився,

Та із смертю він мирився», — ніби знехотя проявилися літери.

— Йой! Я зрозуміла! Де мій Грибок паразитичний? — заверещала я.

«Моя хата скраю — нічого не знаю», — написала нахаба, — «Хі-хі! Пока».

Книжка згорнулась з гучним лясканням, поставивши вгодовану крапку в кінці нашої розмови. Але я встигла міцно вхопити її обома руками.

— Пожбурю на землю, — наступала я.

Паперова розгорнулася і зі швидкістю кулемета почала друкувати: «Твій Грибок сьогодні не пішов у школу. Десь бродить біля свого будинку, шукаючи пригод на свою голову. Пока. Хі!». Раптом вона різко вирвалась і полетіла назад до відчиненого вікна.

Я вирішила не гаяти часу дарма і попрямувати до багатоповерхівки, де проживав мій сусід по парті. Навіть не думала, що по дорозі можу когось шокувати. Легко підстрибнула вгору і прийняла улюблену позу для польотів «скажена богомолиха». Спробувала продовжувати безладно гатити руками по повітрю, але майже не рухалась з місця. Тоді різко підняла руки вгору і почала махати ними, ніби крилами, але піднялася лише на метр. Якимось незрозумілим способом, на диво, швиденько долетіла до точки призначення.

Раніше Грибок частенько запрошував мене на гостини в цю ошатну новобудову на сніданок (обід чи вечерю). Я покрутилась навколо будинку, вишукуючи очима підворітні. Нарешті, побачила темний закуток і чимдуж полетіла на допомогу. Серце стиснулося від болю, коли побачила знайому скоцюблену фігурку, притиснуту до стіни зграйкою бандикуватих підлітків, одягнутих у шкіряний одяг з ланцюгами.