Глава 6

Як виявилося, зі мною все було гаразд. Подібний факт відразу поліпшив мій настрій. Від різкого гальмування маршрутки на потрібній зупинці я остаточно отямилася від незапланованого сну або раптової втрати свідомості (так і не зрозуміла, що зі мною сталося). Швидко збігла сходами на тротуар, не забувши прихопити свій рюкзачок. Прохолодний вітерець дмухнув в обличчя, повернувши мені бадьорість і оптимізм. Ех, холоди не за горами.

Я мимоволі пригадала дивний випадок, який вивів мене з рівноваги. Це щось надприроднє? Мариння? Сон? Навряд чи. Самими кінчиками пальців доторкнулася до шиї. Так, кулон був там. Я спробувала позбутися прикраси, але вона намертво вчепилася в ніжну шкіру. А я так сподівалася, що це був витвір моєї хворої фантазії. І нікому ж не розповіси. Просто не повірять і відправлять відпочивати самотиною в одномісну білу палату з гладенькими стінами. Не щастить, так не щастить.

Я крокувала вуличкою, загрузнувши у роздумах. Ситуація почала вимальовуватися геть по-іншому. Раптом захотілося дізнатися секрети дивної незнайомки і її кулону. У моєму житті тільки детективів і не вистачало. Віднині моя цікавіть вперто гризе міцні канати розсудливості. Напружені процеси обдумування порушив звук есемески. Діставши телефон, прочитала самовпевнене послання: «Кохання очей моїх, Ніколь! Дозволь хоча б сумочку твою носити на вечірці».

«Грибе паразитичний, на відстані ти занадто нахабний», — відправила відповідь і на деякий час заблокувала повідомлення від набриди. Це коротке перекидання есемесками змогло повернути мене в реальність.

Тим часом ліфтом добралася до потрібного поверху, підійшла до дверей. Поки шукала в рюкзаку ключі від квартири, випадково штовхнула двері ліктем – вони тихо відчинилися. Озираючись, увійшла в квартиру. Голову обсіли підозри від самих простих: «Ой, та я ж сама раніше провернула ключ, тільки забула із-за клятого склерозу» до «Ота тітонька в синьому костюмі відволікала мою увагу, поки її подільники винесли всі цінні речі». У будь-якому випадку ось-ось з кутків повистрибують чудовиська і роздеруть мене на шматочки. Та все виявилось набагато прозаїчніше – з кухні почулася весела пісенька у виконанні пані Людмили, тобто моєї матусі.

— Ніколь! Ти приїхала! – мама відчувала мене якось інтуїтивно.

Вона вийшла у вітальню, де ми на радощах обнялися, хоча не бачилися тільки пів дня. Від найріднішої людини пахло медом і прянощами. У нас із мамою прекрасні відносини, якщо відкинути різне ставлення до дієти і схуднення. Але, то все дрібниці. У кожного власні таргани в голові, і періодично їм потрібно влаштовувати  побоїща.

— Ніколь, я спеціально сьогодні відпросилася з роботи раніше, щоб зробити тобі сюрприз, – посміхнулася матуся.

— Що ж ховається під словом «сюрприз»? – моє серце злякано заклякло, а шлунок схвильовано стиснувся.

Все моє єство протестувало проти гастрономічних уподобань мами, а ще більше не хотіло випробовувати на собі її кулінарні здібності. Вирішила запитати, яка зелена мерзота заховалася он у тій каструльці.

— Мамо, невже знову буде борщ без м’яса? – пропоную не зовсім жахливий варіант.

— Донечко, спеціально для тебе я приготувала корисний фруктовий салат, але якщо бажаєш борщику – за годинку організую, – запропонувала життєрадісна матуся від усієї широти душі.

Коли я почула першу половину фрази, від утіхи на душі защебетали солов’ї. Як не дивно, мені подобаються фруктові салати. Але коли мій мозок зрозумів другу частину речення, то забив тривогу.

— Мамочко, не слід так перенапружуватися, – намагалася відмовити рідненьку від спроби нагодувати мене варивом із буряка та капусти.

Вона дивно глянула на мене і кивнула на знак згоди. Я прошмигнула у свою кімнату, щоб, скинувши шкільний одяг, переодягнутися в домашній. Заодно потерла складочку на животику, щоб хоч трішки розгладити болючу вм’ятину від поясу брюк. Помивши руки, почимчикувала на кухню, де мама пурхала щасливим легкокрилим метеликом.

— Ніколь, також, окрім салату, я наготувала тобі ще багато смаколиків, – проте її щебетання лунало у моїх вухах, ніби крізь товстий шар вати.

Моїм голодним поглядом заволоділи вони – кругленькі, апетитні, спокусливі, вабливі, паруючі. ПЕЛЬМЕНЧИКИ!!! ВАУ!!!!! Моя душа раділа, співаючи дифірамби щасливій долі, яка напоумила матінку приготувати найбажанішу страву у світі. Нарешті, бажання здійснилися.

— Мамочко! Я тебе дуже люблю! – я рвонула до власної мрії наяву. Мій змучений голодом животик разом зі складочкою на ньому активно потребували пельменів. Стіл ледве-ледве не перевернувся, коли я, не вписавшись у поворот, зачепила його стегном.

Я мчала до жаданої миски, як ведмідь, який проламує дорогу через ялинник до кущів малини. Нарешті, я гепнулася на стілець, що тихо скрипнув під моєю вагою. Я нахилилася над мискою і схопила ложку.

Підчепивши аж п’ять пельменчиків, відправила їх до рота, а потім – натрамбувала повні щоки цієї смакоти. Похапцем стала пережовувати любесенькі смаколики. Але що це? У роті розповзався бридкий присмак шпинату, замість благословенного смаку м’яса. Випльовувати – зовсім нечемно, доведеться відправити даний кулінарний «шедевр» у шлунок.

— Доню, я така рада, що тобі сподобалося, – до мене підійшла ближче шоковано-щаслива мама, – Ніколь, ось іще крем-суп. Їж, моя маленька дівчинко.

Матуся підсунула до мене піалу з чимось зеленкуватим. Я була не в змозі проковтнути тісто упереміш із шпинатом, тому вирішила проштовхнути все у стравохід із допомогою супу. Після того, як я похапцем вилила у себе більше половини піали, відчула на язиці ще більш бридкий присмак броколі. А-а-а!!! Та скільки ж можна!

— Ніколь, сонечко, а ось іще для тебе миленька запіканка, – мама підсунула ближче ще одну страву.

Навчена попередніми помилками, оглянула новий витвір кулінарної думки. Напевно, можна покуштувати, адже за зовнішнім виглядом нагадує піцу – товстий шар сиру, помідорчики, кільця цибулі, тільки без ковбаси. Широким жестом відрізала шматок і відправила до рота, примруживши очі. Мій вереск чула вся наша багатостраждальна багатоповерхівка. Яка ж тільки наруга – замість хрумкого тіста використовувати кабачок.