Глава 4

Дійсно, хто ж такий цей невідомий Хом’як? Відповідь на нетривіальне питання скоцюбилася поруч. Хом’як – це прізвище мого сусіда по парті Гриба паразитичного. Оригінальне прізвисько я йому придумала? На перший погляд здається, що Гриб – це частина його прізвища, але це не так. Справжнє прізвище ботана – Хом’як, хоча імені його я вже не пам’ятаю. Ваня? Петя? Саша? Грибок просто отримав популярність завдяки яскравому прізвиську. Опам’ятавшись, я промовила:

— Алексе, це мій сусід по парті, – відповіла я, скромно потупивши оченята.

Від моїх слів Грибок злякано затремтів. Здавалося, він хоче відростити капелюха, щоб сховатися від прискіпливого погляду нового капітана шкільної футбольної команди. Але до великого відчаю ботана він мав шапинку, ніжку і розгалужену систему міцелію тільки на астральному рівні, та аж ніяк не в реальності.

Ну, що ж. На жертви доводиться іти не тільки у бою, а й у коханні. Потрібно принести на вівтар служінню любові щось незначне, щоб у майбутньому мати набагато більше. Нічого, я не дозволю розмазати Грибка по стіні ударом важкого футбольного м’яча. Звісно, якщо викрою час для подібного геройства у моєму тісному графіку: поспати, поїсти, сходити в школу, швидко повернутися з неї додому, поїсти, поспати, переглянути уроки, поїсти, відпочити, ще раз перекусити і спати.

— Гриб … — здивувався красунчик, перевівши збентежений погляд на знайому майже кожному учню зіщулену фігурку мого вірного прибічника. Як виявилося, це просте прізвисько занадто закарбувалося у підсвідомості не тільки однокласників. Зовсім не здивуюся, якщо і вчителі тишком-нишком у тісному, майже родинному колі, називають ботана з 9-А Грибом.

Тим часом моя нездійсненна (хоча з чим чорт не жартує) мрія звернулася до мого сусіда по парті:

— Хом’яче, я обов’язково тебе запишу. Приходь на тренування у вівторок після уроків. Пока, – Алекс зник за дверима, як світанкове мариво під променями гарячого сонця. Моє серденько зрадницьки застогнало, сумно проводжаючи його останній погляд у мій бік.

— Ні-ко-ль, – почула поруч нещасне завивання мого стражденного сусіда, – За що такі тортури? Не бачу логіки в біганні за м’ячем.

— Друже нездогадливий, у тебе є шанс сподобатись моєму таткові. Уяви собі, як він тебе стане поважати, якщо ти виграєш матч в основному складі, – спеціально натиснула на слабкість грибохом’яка.

— Радий служити, генерале, – по-військовому відсалютував однокласник.

— Мій тато ненавидить підлабузників. А я, як донька майора, ще не маю генеральського звання, – підправила неточності ботана.

— Йой, – знітився Грибок паразитичний і затих.

Особисто я, на місці капітана футбольної команди, не обіцяла б героїчному сусіду перебування в основному складі. Запропонувала б йому краще виступати разом з чирлідерами. В уяві з’явився образ стрибаючого в такт музиці Грибка з вдвічі більшими за нього рожевими помпонами і короткими шортами під колір непропорційних аксесуарів. Ледве стримавши нервовий сміх, я швиденько перебігла в інший клас і підготувалася до уроку.

Після закінчення занять, на повній швидкості, ніби долаючи спринтерську дистанцію, я чкурнула до зупинки. Якщо пропущу маршрутку, то додому повернуся хтозна-коли. Звісно, за невчасне повернення мені не загрожувала смертельна кара на місці. А хто б мене зараз проконтролював? Батьки до п’ятої години були на роботі, татко взагалі міг залишитися на чергування.

Мені самій до чортиків не хотілося тинятися на зупинці, роздумуючи про сенс життя. Що мене бісить більше від залицянь Гриба паразитичного, так це сіре, безпросвітне очікування. Хочеться елементарно завити на місяць (у моєму випадку на сонце), як молода вовчиця із улюбленої пісеньки нашої завучки із організаційних питань.

Ще здалеку побачила маршрутку з потрібним номером. Захотілося розцілувати її у вітрове скло, якби воно було кришталево чисте. Я заледве добігла до відчинених задніх дверей. Давненько так не ганяла. Ой, бідні мої ніженьки!

Передавши гроші за оплату проїзду, стомлено впала на сидіння. З нудьги вирішила дивитися у вікно. На жаль, забула навушники вдома, тому мозку доведеться маятися від безділля. От чому зранку не згадала про свої потреби? Мої очі почали ліниво слідкувати за пейзажем, що повільно змінювався за склом. Раптом здалося, ніби картинка за вікном вкрилася дрібними брижами. Серце закалатало від паніки. Я не належала до прихильниць любителів марива чи подій у жанрі містерії, або вірніше, не вірила у всю ту маячню. Чомусь реально перелякалась, хоча ніяк не могла відвести погляд від картини, яка несподівано постала перед очима. Примружити очі також не вдалося – повіки ніяк не хотіли закриватися.

Маршрутка, як на зло, почала гальмувати – чергова зупинка. Начебто я бачила звичайні речі: продавчиню за прилавком із книгами, та щось було не так. Молода синьоока жінка з каштановим волоссям чомусь нагадувала мою вчительку української мови, але тільки на перший погляд. Незнайомка лагідно посміхнулася, звертаючи погляд тільки на мене:

— Привіт, Ніколь.

— Йой! – зірвалося з губ, та ніхто з оточуючих не звернув уваги на мій переляканий зойк.

По шкірі від здивування гострим лезом прокрався страх, а час ніби уповільнив стрімкий біг. Я не могла знати цю жінку, але звідки вона довідалася моє ім’я? Чи мій мозок, надихавшись осіннього повітря, отруєного вихлопами транспорту, викривив сприйняття реальності? Мені хотілося знайти логічне пояснення ситуації, у яку вляпалася по самісінькі вуха.

Маршрутка гальмувала, ніби в уповільненій зйомці, здавалось, із зусиллям пробирається через тягуче желе часу. Мить – і вона застигла в просторі, як нещасна муха у бурштині. Краєм зору помітила, що також завмерли люди, які знаходитися поруч зі мною. Я спробувала поворушити пальцями – от диво, вдалося. Звуки навколо теж стихли – не було чутно ні розмов, ні шуму транспорту, взагалі нічого. Що за єресь! Не розумію, що відбувається?

— Що вам від мене потрібно? – слова, продирали горло наждачним папером, провокуючи сухий кашель, – Хто ви така? Що навколо сталося? – серце важким молотом вистукувало мелодію страху, а думки металевими кульками шурхотіли в голові у пошуках шляхів відступу, яких не існувало.