Глава 3

Але якщо я зараз почну згадувати про омріяного красунчика шкільних прерій, то моє серденько розм’якне і розлетиться по підлозі кульками ртуті. Що це я таке собі надумала? Точно, коли у відмінників від поривів кохання зносить дах, то їх уже нічого не врятує. Якщо у звичайних людей любов асоціюється з амурчиками та трояндами,  то у мене – це безкраї прерії і отруйна ртуть.

Якщо немає шансів сподобатися жаданій людині, залишається тільки посипати голову попелом. Зберись, Ніколь, тобі ще цей навчальний рік здолати та здати ДПА, а ти тут зовсім розкисла, як черствий сухарик, опущений у миску з паруючим молоком. Досить нуртувати  себе марними думками про Алекса з 9-В!

— Грибе, твої примітивні компліменти здатні вразити тільки гусінь, – відбила слова сусіда по парті, ніби ракеткою тенісний м’ячик, – Я – вишенька не для твоїх куценьких лапок. Рекомендую з допомогою печива переманити Мар’яшу від Горюші, щоб твої вуха, як медом, змащувала улесливими словами руденька фіфочка. Дій – ще не пізно.

— Ніколь, печиво закінчилося, його вже немає, – зітнув хлопчина.

— Хто вкрав? – якби була поліцейською, то слова про крадіжку дійсно б насторожили.

— Ех, як то бути донькою майора. Відчуваю кров справжнього мисливця, – зітхнув Гриб, – Я б хотів стати для нього хорошим зятем.

— Що ти таке говориш? Це ж справжня єресь.

— Ти сьогодні доїла все моє печиво, – похнюпився однокласник, – Ти просто захопилася і не помітила, що воно закінчилося.

— Тоді все нормально, якщо я, – поблажливо відповіла сусіду по парті.

Коли Грибок згадав про їжу, враз на думку прийшов огидний салат, який приготувала мені у школу мама. Вона занадто піклувалась про моє схуднення, адже ще до мого народження мріяла про доньку-актрису з модельними параметрами і ніжним характером. Моя матуся була фанаткою зіркової Ніколь Кідман, тому й уявляла мене стрункою блакитноокою блондинкою зі схильністю до акторської майстерності. Мене й назвали в честь маминого кумира, але нічого спільного зі світовою знаменитістю, крім імені, у мене не було. Більш різних людей ще спробуй відшукати по закутках нашої планети.

Так, я мала одну схильність, тільки не до позерства, а до повноти. Коли матуся фантазувала на тему: «Якою буде моя донечка», вона забула врахувати один фактор – гени моєї бабусі зі сторони татка. Я ніби скопіювала зовнішність Горпини Микитівни – бойової кароокої брюнетки комсомольської закваски з прекрасним почуттям гумору та сільської експресії. Хоча я була ще уполовину легша від стоп’ятдесятикілограмової бабусі.

Лише Горпина Микитівна могла утихомирити колгоспну гордість – бугая Інокентія, від якого частенько ховалися на паркані завідуючий фермою, зоотехнік, конюхи та інші особи, які перебували в радіусі кілометра від розлюченого рекордсмена. Зустрівшись з суворим та гіпнотичним поглядом молодої ветеринарки, велетень втрачав агресію та перетворювався на сумирне телятко. Опустивши роги та махаючи хвостиком, він підбігав до Горпини, благально дивився сумними очима в надії отримати смачний шматочок окрайця. Уміла бабуся де твердою рукою, а де ніжною ласкою завоювати серце кожного.

У цілому, я дуже нагадувала ексцентричну Горпину Микитівну, от тільки ще не дуже розвинула талант по прирученню людей і тварин, адже моя харизма ніяк не діяла на Алекса.

Що стосується гастрономічних уподобань, то мені дуже подобався напрямок думок моєї бабусі. Якщо мама постійно притримувалась жорсткої дієти та підраховувала калорії, то я полюбляла порадувати себе чимось смачненьким. Як можна спокійно пройти повз холодильника, наповненого смакотою? Горпина Микитівна постійно поповнювала наші стратегічні запаси домашньою ковбаскою, м’ясними рулетиками, копченою грудинкою, буженинкою, котлетками, маслечком і пиріжечками. Список можна продовжувати до безкінечності.

Якщо перед очима відкривається таке різноманіття страв, то забудеш не тільки про умовляння мами, а й про мрію завоювати серце Алекса осиною талією. Але зайнятися поїданням м’ясця вдається тільки вдома, адже кожного ранку моя люба матусенька складає для мене контейнер з «правильною» (на її розсуд) їжею. А ввечері вимагає, щоб я продемонструвала пусту тару. Собакам викидати вміст не хочеться, та вони й так носи крутять від подібного пригощання. А от у Грибка я із задоволенням поміняю зелену неапетитну масу на пару бутербродів.

«Совісте, згинь, краще забирайся від мене подалі. Набридла вже, нудить і нудить, заважаючи провертати важливі справи. Та скільки ж можна? Хіба дарма тобі колискові співала?»

— Грибе паразитичний. Мені здається, що ти зголоднів, – почала здалеку зачіпати потрібну мені тему, спостерігаючи за реакцією однокласника. Я помітила, як його очі заблищали жадібним вогнем.

— Ніколь, я з радістю посмакую салатом від пані Людмили. Твоя матуся просто неймовірно готує, – захоплено відповів хлопець.

— Сьогодні в контейнері зелена мерзота, яку ти просто обожнюєш: селера, шпинат, рукола, базилік, заправлені оливковою олією з лимонним соком. Ненавиджу жувати траву, та й на зайця я ніяк не схожа. Якщо тобі подобається подібне місиво з листків і стебел – пригощайся. Все рівно збиралася викинути цей, так званий, салат на смітник, але ж можу запропонувати його близькому другу. Мені ж не шкода.

— Щиро дякую. Ніколь, кожного разу дивуюся твоїм широким жестам і чистоті намірів, – руки Грибка затрусилися в передчутті «смакоти».

— Ну, і добре, – видихнула я, але заодно в голові почали закрадатися підозрілі думки. Чому мій ботан отримує кайф від дієтичних салатиків моєї матусі? Він веган? Мріє схуднути? Обвела фігуру сусіда по парті прискіпливим поглядом – куди ще худнути? Похитала головою, не знайшовши відповіді на цю загадку.

Далі день проходив без ексцесів (це думка оточуючих, але не наша з Грибком). У дійсності сталася незабутня подія. На перерві після шостого уроку в наш клас завітала дуже колоритна постать, а вірніше – найкраща атлетична фігура школи – Алекс із 9-В. Чорнявий красунчик обвів класну кімнату оцінюючим поглядом зелених очей. Моє серце забилося швидше, а дихати стало важко від раптової нестачі кисню.