— Миколко! Ти мене чуєш?! – пролунав шалений крик із динаміка мобільного.
— Бабусю, я незабаром оглухну від твого лементу, – попрохала я, – Та й телефон, мабуть, не витримає такої експресії.
— Твій дідусь таке самісіньке думає. Він каже, що не так потрібно працювати з телехвоном. Відчуваю себе з цим апаратом, як мавпа з в’язанкою бананів, – трохи стишила тон і збавила обороти Горпина Микитівна, – Невже ти мене прекрасно чуєш, Миколко? А то з цією бісовою механічною коробочкою не второпаєш, чи вона точно передає мої слова тобі.
— Я вас добре чую, – промовила я, відводячи подалі мобільний від чутливих вух.
— Що-що? – на тому кінці запала тиша.
— Що у вас там сталося? – запитала з тривогою я.
— Твій дідусь скаржиться на те, що я нібито так голосно кричу на телехвон, як зранку на сусідку Зойку. Він думає, що від мого базікання ця машинка зламається або згорить прямісінько у мене в руках. А я вважаю, що й телехвону прочуханка не завадить, щоб не замовчував мої слова. Миколко, як там у тебе справи? Людочка мою внученьку голодом ще не заморила? – з тривогою поцікавилася бабуся.
Я зручно вмостилася на одному з диванів у шкільному коридорі і почала розповідати:
— У мене все нормально. Життя йде потихеньку, але на уроках смертельна нудьга.
— Розумію, – зітхнула Горпина Микитівна, – Я й сама заледве школу закінчила. Оце сьогодні вихвалялася перед Ганею, що у моєї внучки розумові здібності швидше від дідуся Івана.
Почалося звичайне вихваляння моїми шкільними успіхами перед односельцями. Все було б і нічого, та в розмову частенько вклинювався мій любий дід. От і цього разу бабуся говорила на два фронти, не забуваючи вчити Івана Трохимовича, як потрібно на світі жити.
— Так не слухай! – після миті тиші крикнула вона, – Сам закрився в чулані, ніби в танкері, а тепер скаржишся на погану звукоізоляцію? Чи ти не знахабнів? Якщо натхнення втекло смаженим вовком у ліс, то відправляйся до Борюсіка. Ну, й іди, покажи, який ти у мене господар, – але враз тон з командного перетворився на лагідний, – Миколко, чекайте нас у гості у суботу зі смачненьким. Вибач, не вдалося толком поговорити. Як тільки накрутимо ковбасок і запечемо м’ясних рулетів, так і вирулимо до міста. От тільки твій дідусь замість того, щоб допомагати мені, вдарився в поезію. Говорить, нібито до нього прилетіла якась Муза, але я з тим дівчиськом ще поквитаюсь. Надумав писати вірші, коли наша Миколка з голоду пухне. Навіщо, називається я заміж виходила? Щоб помічник поряд був, а не поет доморощений.
— Бабуню, полегше там з дідусем, – попрохала я.
— Внученько, я й так його дуже жалію. Хм, його ще рано ховати, – погодилася зі мною Горпина Микитівна, – Хто ж через кілька місяців з Петькою допоможе мені впоратись. У моєї принцесочки організм молодий, їй потрібно м’ясце їсти.
— Так приїжджайте пошвидше, з нетерпінням чекатиму вас з дідусем, – щиро промовила я.
— Я також сподіваюся, що наша таратайка встигне висохнути.
— А що сталося з машиною? – моєму здивуванню не було меж.
— Цей доморощений рифмопліт-вигадник пофарбував її у буряковий колір. Зроду такої ядучої фарби не бачила. Уявляю, як від нашої тарантайки тікатимуть навсібіч машини, ніби таргани від дідусевого капця, яким я їх ганяю. Ой, Миколко, у тебе, напевно, скоро урок розпочнеться. Десь я записувала твій розпорядок. Так, де ж він? От точно, у тебе зараз наступне заняття починається. Ми з Іваном підемо тобі смачненьке з Борюсіка смажити та запікати, тільки викину в бур’яни його Музу. Бувай, Миколко. Тримайся там без нас.
— Добре, – встигла відповісти перед тим, як зв’язок обірвався.
Чомусь згадався однокласник – Грибок паразитичний. Цікаво, як він там почувається під партою? Як тільки я зайшла до класу, по вухах різонув знайомий до ломоти в зубах звук шкільного дзвінка. Як же я за літні канікули відвикла від цього надсадного брязкотіння. З цікавістю підійшла до першої парти, заглянувши під неї:
— Як справи, друже? Вилазити збираєшся? – звернулася до ботана, який, мабуть, вирішив оселитися під партою.
— Ніколь, ти на мене вже не сердишся? Прочуханки не буде? – замість відповіді засипав мене питаннями Грибок паразитичний.
— Я тебе коли-небудь хоч пальцем зачепила? Мені ліньки вступати в конфліктні ситуації, так що вилазь, не бійся, – підбадьорила нажаханого боягуза. Він виповз із стратегічного прикриття і видерся на стілець.
— Ти книжку не забув? – це було риторичне питання, адже закоханий однокласник сам запропонував носити свої підручники для мене. Потім, йому доводилось потайки зазирати до сусіда по парті в підручники, проте Грибок ніколи не оскаржував обов’язки книгоносія. Я просто не бажала напружуватись, тягаючи на спині таке важке друковане слово. Але розмову кортіло почати хоча б з такого абсурдного запитання, щоб мій новоспечений сусід не дременув від мене подалі.
— Так, Ніколь. Можна я в тебе про щось поцікавлюся, а ти не будеш за це лупцювати мене пеналом? – страдницьки прошепотів він.
— Я ж не деспот якийсь, – хай отримує розмиту відповідь.
— Ага, – хмикання я розцінила, як прямий протест проти власного свавілля.
— Я сьогодні добра. Продовжуй тираду, раз почав, – підштовхнула (тільки словами) засоромленого Гриба паразитичного.
— Ніколь, ти підеш на сьогоднішню вечірку разом зі мною? – ботан почав нервово м’яти низ светра кістлявими долоньками і благально дивитися на мене.
— Ох, Грибе. Який ти впертий, коли не потрібно. Не збираюся я з тобою йти на вечірку, – ліниво заперечила, звівши нанівець всі надії хлопця, як думала я.
— А на бал-маскарад, присвячений Королеві Осені, який відбудеться на початку жовтня? – здавалось, надія ніколи не перестане жевріти в серці сусіда по парті.
— Ні, я завжди дотримуюсь своїх принципів. Можеш за пакунок печива домовитись з кимось з однокласниць. Думаю, Мар’яша згодиться на пропозицію, – ми з ботаном дружно обернулися назад.