Глава 1

— Ніколь, – голос однокласника розтопив сонну дрімоту в моїй голові, – Ти можеш скласти мені компанію на вечірці з нагоди першого вересня?

Поглядом сонної левиці зневажливо оглянула Гриба, але не того, що тихо-мирно росте на лісовій галявинці. Я сама дала таке кумедне прізвисько сусіду по парті, а він не мав нічого проти. Зі мною рідко хто сперечається, то й Грибок радо закивав головою. Як же в шкільні роки обійтися без прізвиська, то хай буде таке – пов’язане з осіннім лісом та тихим полюванням.

— Н-н-нік-ко-ль? – затинаючись запитав хлопець, бажаючи почути ствердну відповідь.

Грибочок майже завжди починає затинатися, коли дуже схвильований. Та й тяга до навчання, дивлюся, ні до чого хорошого мого сусіда по парті не приведе. Ботани завжди першими страждають у класі від недосипу та нестерпного бажання одержувати тільки найвищі бали. Але в них частенько крадуть домашку, а повертають зошити уже із зім’ятими аркушами.

— Грибе паразитичний, досить так знущатися над моїм ім’ям. Складається враження, що ти не до свого ідола звертаєшся, а надсадно протестуєш проти заштрика. Кожного разу, коли ти просиш у мене щось нездійсненне, то ніби переносишся в старенькі «Жигулі», які підстрибують на кожній вибоїні. Бісить одним словом. Відвикай від такої манери, то й будуть з тебе люди, – спромоглася на довгу тираду.

— Вибач, – прошепотіло зіщурене створіннячко в розтягнутому светрі і розхитаних окулярах. Правда, справжнісінький ботан. І кого ж до мене цього разу підсадила класна керівниця? Напевно, аж до Нового року доведеться миритися з компанією цієї надзвичайно закоханої в мене істоти. І не злякається, як попередні претенденти на місце поруч зі мною, не втече світ заочі через декілька днів сусідства, подалі від так званої відмінниці.

Якщо ще не зрозуміло, то відмінниця тут я і ніхто більше. Не віриться? Значить, я трохи відрізняюсь від загального поняття відмінниці, а тому вважаю себе світовим феноменом. У той час, як мою голову, ніби середньовічну фортецю, обсіли подібні думки, на мене прохально дивився водянистими очима Грибочок.

— Гаразд, поговоримо потім. Хоча, дозволяю тобі і далі паразитувати на своїй частині парти, – відмахнулася від набридливого однокласника.

— Ніколь, мені так хочеться до дошки! Не заперечуєш? – попросився Грибок паразитичний.

«Міг би, на мою думку, і не повертатись», — заледве не зірвалося з язика, але мій однокласник уже побіг відповідати.

Було трохи дивним, що вчителька категорично не звертала уваги на наше базікання на першій парті, але не для мене. Ні, моя зовнішність аж ніяк нікого не лякає. Я не схожа на мерзенну ропуху, яка, заледве виштовхавши тушку з міазматичного болота, пошвендяла у школу труїти остогидлим запахом 9-А. Просто багато хто дотримується принципу, який незабаром перетвориться в правило: «Не чіпай Ніколь, поки вона перебуває у стані лінивого очікування, а то … дуже не пощастить».

Якщо вчитель піднімає мене на уроці, то всі сорок п’ять хвилин перетворюються на моє суцільне базікання про те, що хотів, а може й не хотів сказати педагог. По суті – я геній, точніше – мегалінивий геній. Хм, уже б давно школу екстерном закінчила, та не хочеться бігти поперед батька в пекло. Але з такими лінивими задатками мені якось доводиться жити.

Поруч, ніби якийсь занадто скромний послушник чоловічого монастиря, примостився Грибок і знову цілеспрямовано втупився у мене.

— Знову хочеш повиступати на публіці? – я хотіла ефектно, як у голлівудських фільмах, які так обожнює мама, підняти одну брову, але нічого не вдалося, – От не люблю тиждень повторення вивченого. Тільки час кидати на поталу вітру. Та й уроки першого вересня вважаю зайвими, – висловила свою думку перед Грибом. Невже тихою ходою неквапно підкралася старість, якщо вирішила вголос висловити власні думки?

— Досить виступати. Я тут подумав… От коли я стану президентом, а ти – моєю першою леді, все буде так, як ти захочеш, – сповідався сусід по парті в бажанні отримати у майбутньому найбільшу владу.

— Кхм, – закашлялась від подиву, – Хлопче, тебе нізащо не виберуть. А про зрадницькі плані відносно одруження навіть не думай. Я от ніколи не стану твоєю дружиною. Твоя рука, серце та інший лівер мені й задарма не потрібні, – прошипіла гнівну промову. Гриб покрадьки поповз під парту, щоб уже там паленіти від сорому.

— Куди тікаєш, дезертире? – спробувала зупинити фантазера, проте він продовжував сидіти, забившись у дальній куток під партою і нахабно не звертаючи уваги на мої попередження. Знав же, що не полізу за ним.

Вчителька щось захоплено розповідала, намагаючись указкою продірявити мапу, тому й не звернула уваги на «Грибковий фарс», а от однокласники уже почали тоталізатор.

— Колько, виштовхай його ногою, – голосно прошепотів із-за третьої парти хуліган Владик.

— Просила ж, не називати мене так, – відповіла я і, схопивши гумку Гриба паразитичного (її ж не шкода), пожбурила в розбишаку. Цілила я то в лоба, але він схопив її однією рукою.

— Дякую, згодиться в господарстві, – Владик переможно помахав здобиччю.

— Йой, – пискнув під партою ботан.

— Ану, віддай, – наказала я. Гумка розрізала повітря у моєму напрямі.

— Тримай, Колько, – підколов мене суперник по перекиданню майна Грибка. Я вирішила припинити запускати гумку у високий політ, тому простягнула її ботану. Грибок швидко цапнув предмет занепокоєння і міцно притиснув до себе, ніби дошкільнятко, відібрану в пісочниці лопатку.

— Які ж елементарні забавки, – додав власні п’ять копійок манірний голосок.

— Твоя думка нікого не цікавить, Мар’яшо, – відповіла я. Як відомо, без пихатої красунечки в кожному класі ніяк.

— Що тут коїться? – нарешті на гармидер зреагувала вчителька, – Я тут розпинаюся, а вони не слухають. Все, іграшки закінчилися. На наступному уроці вас чекає самостійна робота.

— Це все через Мухомора, – руда фіфа почала розглядати свіженький манікюр, який нагадував гострі червоні пазурі.