Повний текст

Величезна скляна вітрина, освітлена зсередини яскравими різнокольоровими ліхтариками, приваблювала до себе зосереджені й заздрісні погляди десятків перехожих. Люди, що сунули довгою й широкою вулицею, хутко прямуючи у своїх особистих справах, ніби зупинені якоюсь невідомою потужньою силою, ледве досягши величезної яскравої вітрини, негайно ж уповільнювали кроки чи й одразу ж завмирали, зачаровані магічною силою дивовижних дорогоцінних прикрас, якими була прикрашена зсередини уся велетенська вітрина. Браслети й ланцюжки, перстні й каблучки, сережки й кулони – усе це довгими рядами непорушно лежало на великих оббитих оксамитом полицях і притягувало до себе занімілі погляди випадкових перехожих. Люди захопленно роздивлялись небаченні прикраси, багатозначно хитали головами, прицмокували язиками і, не в силі зробити для себе дорогий подарунок, з сумними обличчями й згаслими поглядами власних очей рушали собі далі, подумки лаючи себе за те, що дозволили змарнувати якусь хвилину на розглядини речей, що були не «по кишені». Глядачі увесь час змінювались, ніби поступаючись одне поперед одним власним місцем, і лише один чоловік непорушно й німотно стовбичив перед великою вітриною, захопленно і навіть очманіло роздивляючись безліч прикрас, що, ніби оголенні богині перед Парісом, демонстрували йому свої таємні принади.

Надворі стояв Різдвяний вечір. Вулиці були щільно вкриті товстим шаром снігу, який, скутий міцним морозом, аж хрумкотів під ногами перехожих. Ясне зоряне небо створювало іллюзію відкритості й незахищенності, а та чорна й покраплена зірочками безмежність, що височіла над головами громадян і ніби закликала у далекі мандри поміж планет, непомітними ниточками утримувала попід власним сволоком яскравий повновидий місяць.

Молодий чоловік, який уважно роздивлявся дорогі прикраси, враз стріпнувся. Пересмикнув плечима, ніби хотів зігрітися, і, важко зітхнувши, задер догори голову. Неозоре небо так і гукало його до себе, мовби воно могло вирішити усі його земні проблеми. «Ех! – подумав чоловік. – Ну, чому таке буває лише у казках: схотілося гоголівському Вакулі черевички для коханої розшукать, аж тут і нагода випала?» Чоловік ще раз уважно поглянув на сліпучу у власній яскравості вітрину, зітхнув, і непоспіхом рушив уподовж вулиці.

Його обминали перехожі, обганяли авто, проводжали уважними поглядами служителі правопорядку, але чоловік йшов собі та йшов, йшов уперед, туди, де чекала на його кохана дружина, і увесь час думав лише про одне – як зробити своїй коханій дарунок, придбати гарний перстень з коштовним камінцем.

Вулиця здавалась нескінченно довгою, ніби будівельники й архітектори, які розробляли її плян, десь помилились у розрахунках. Чоловік все простував і простував собі далі, захопленний ідеєю, що посіла в його голові чільне місце, і навіть не помітив, як проминув власний провулок, де стояв його будинок. Спохопившись і зрозумівши як далеко він зайшов, чоловік зупинився й поглянув назад: чинбарити доведеться далеченько. Аби не витрачати часу й дістатися додому якомога швидше, він рушив навпростець – темними неосвітленими дворами.

Похмурі занурені у пітьму двори зустріли незнайомця непривітно, та тільки він на це не зважав: ще й досі чоловік думав про те, як зробити коханій дружині дорогий подарунок. Попереду майоріла невиразна тінь – якийсь древній дідусь, що, мабуть таки, ще ходив на Варшаву у складі Першої кінної армії, спираючись на старенький непевний ціпок, важко дріботів додому. Морозяний сніг голосно хрумкотів під старими, побитими міллю валянками, а кудлата вичовгана від часу й життєвих негараздів кроляча шапка з відірваними шнурівками, схилялась в обидва боки довгими собачими вухами.

Чоловік кинув на старого швидкий погляд й поквапився, аби оминути діда. Та не встиг. Тихо зойкнувши, старий раптом підковзнувся і важко гепнув на пухкий сніг, а старий ціпочок відкотився убік, не втриманий слабкою старечою рукою. Першою думкою чоловіка було не зважати на подію – таких, як цей дід, щодня падало по вулицях десятки або й сотні. Та щось таки втримало чоловіка. Не зробивши і двох кроків, чоловік зупинився, поглянув на лежачого горілиць безпорадного дідуся, і швидко кинувся до нього, аби допомогти підвестися.

– Доведіть мене до дому, добродію, – попрохав старий, коли його було підведено, а у руки всунуто власного зрадливого ціпка.

Не наважившись відмовити старому у його проханні у Святвечір, чоловік, легенько підтримуючи старече тіло і дивуючись як це у такому тілі ще живиться православна душа, скоренько повів діда до будинку.

Вони наблизились до старого, ще дореволюційного будинку, зайшли у темний, схожий на цвинтарне склепіння під’їзд, і важкими металевими сходами зійшли на другий поверх. Великі й міцні дубові двері, прикрашені бронзовим руків’ям, як здавалось, ховали за своєю міццю цілий палац. Старий зупинився перед цими дверима, уважно поглянув на чоловіка, немов би хотів зазирнути йому у самісіньку душу, і раптом, зашиливши висхлу вузлувату руку у кишеню старого кожуха, витяг звідти якийсь невеликий пакунок.

– Віддайте це своїй дружині, – неголосно промовив старий, простягаючи чоловікові той пакунок.

Не приховуючи власного здивування, чоловік узяв пакунок і зважив його на руці, намагаючись вгадати, що ж там є. Легкий, ніби наповнений першоквітневим жартом пакунок не дозволяв навіть вгадати, що саме він приховував у собі.

– А що тут? – запитав чоловік, підводячи власні очі на дивного діда.

На диво, поряд нікого не було, лише чутно було, як по той бік важких дубових дверей віддаляються дрібні старечі кроки та гримотить по кам’яній підлозі древній ціпок.