15

– То ти ніякий не Джакомо, а лісова мавка? – запитую я в того кого ще щойно вважав своїм слугою-зброєносцем.

– Так, – відповідає він, грайливо підморгує мені і стріпує головою так що коротка руда чуприна незбагненним чином перетворюється на розкішний водоспад золотистого волосся. Не встиг я оком мигнути оком обличчя недоладного хлопчака стало личком юної дівчини. Розсип веснянок на щоках та носику у неї нагадував цвітіння ромашок посеред лісової галявини.

– Матері твоїй ковінька, – не стримуюся я від міцного слівця остаточно очманілий всім тим про що тільки-но дізнався. – То як тебе хоч тепер звати?

– Звіть мене як і раніше Джакомо. Не варто стороннім навіть запідозрити хто я насправді така.

– Гаразд, то які у нас справи на найближче минуле? Якщо ви це обдумували в свої планах.

– Ну ми не все змогли врахувати, – якось не надто впевнено промовила русалка. – Ситуація така що часто доводиться просто імпровізувати.

– Імпровізувати!?! – зриваюся я. – А той шторм що зараз нас наздожене це теж вами не планувався.

– А звідки мені було знати що мій батько так швидко й агресивно відреагує на все що станеться, – якось безпорадно знітилася русалка.

– Сеньйор П’єтро, не перейматися так, якось справимося і з цією халепою, – підбадьорює мене мавка. – Ми все таки маємо деякі чаклунські вміння, екіпаж тут тепер здається вправний, та й ви не якийсь шмаркатий боягуз.

Оптимізму цієї магічної особи я звісно не поділяв, та висловити свої сумніви не встиг. Шторм нарешті дістався до нас і від його першого подиху шебека практично лягла на правий борт. Загрозливо затріщали шпангоути і обшивка корабля, тенькнуло мозаїчне вікно в каюті розлітаючись дрібними скалками, нагорі загорланив шкіпер роздаючи накази своїй команді. Не задумуючись я кинувся на головну палубу. Те що мені там відкрилося навіювало непереборне відчуття жаху. З півдня все небо було вкрите чорними, грозовими хмарами. Звідтам же налітали шквальні пориви вітру і накочувалися велетенські хвилі. Серед цієї розбурханої стихії наш корабель видавався беззахисною і безпорадною дерев’яною трісочкою.

«Червона троянда» з усіх сил намагалася втекти від бурі, та навіть мені, неморській людині, було зрозуміло – їй це не вдасться. Усвідомлював це й наш капітан. Він розпорядився спустити всі вітрила, за винятком одного маленького, прив’язав себе канатом до бізань-щогли. Інші моряки стояли де їм було наказано, вигляд мали зосереджений, однак іскорки страху жевріли в їхніх очах. Всі прекрасно знали, що цей буревій ми можемо і не пережити.

Незважаючи на шалений вітер і міріади водяних бризок русалка в компанії мавки поспішили на ют судна. Я склав їм компанію головним чином щоб не залишатися одним і не плентатися під ногами команді шебеки. Добравшись до кормового фальшборту обидві міцно вчепилися в його дубові дошки, потім сплели руки і почали щось бурмотіти. Мова була мені не зрозумілою і я міг лише припустити що це якісь чаклунські закляття і магічні обереги, котрі мали б допомогти нам.

А дальше вся сила шторму добралася до нас. Перше що запам’яталося, це коли шебека стала майже вертикально, і я побачив як її бушприт разом з боцманом, котрий тримався за якісь канати, занурилася в морську безодню. Кілька миттєвостей ніс судна виринув разом з моряком, почувся його могутній голос, що безбожно лаявся, а потім під водою опинилися вже ми на кормі. Дальше нас кинуло на правий борт, після на лівий, і я якось перестав звертати увагу на це безумство. Головним було зберегти рівновагу і не дати хвилям змити себе з палуби корабля.

Апогей наших поневірянь напевне настав тоді коли три блискавки зібравшись в одну сліпучу стрілу націлилися на шебеку. Ось тоді голоси русалки та мавки в своїх магічних речитативах перейшли на пронизливий вереск. Мабуть завдяки тому небесний вогонь вдалося практично відвернути. Однак його маленька часточка все ж зуміла підпалити бізань-щоглу «Червоної троянди». Вогонь прудко пробігся від клотика до палуби і вмить добрався до шкіпера. Ще лічені секунди і нещасний чолов’яга б згорів живцем та на заваді став я. Один помах моєї шаблі звільнив його від тенет палаючої колоди…

Скільки часу минуло до тих пір коли морський буревій почав врешті-решт вщухати я не беруся сказати. Був надто втомлений фізично і морально тоді. Відвівши від нас смертельні блискавиці русалка і мавка повністю вичерпали свої сили і безвільними тілами впали на палубу. Ледь відчутне дихання, криваві патьоки з носа та рота, повна відсутність будь-яких реакцій. Єдине що я зміг для них зробити то віднести в апартаменти сеньйори Загри і прив’язати їх до койок. Потім в трюмі з’явилася пробоїна і змінивши шаблю на сокиру взявся за роботу корабельного столяра…