12

Всі морські розбійники, і я разом з ними, завмерли в нетерплячому очікуванні забаганки дивовижної жінки. І врешті всі ми її почули:

– Мені смішно дивитися на ці дитячі ігри. Ви тут показуєте свою силу спритність та кмітливість не як дорослі чоловіки, а як якісь жовтороті жевжики. Де справжні воїни, де благородні лицарі, де ті сміливці які не побояться пролити свою кров заради поцілунку прекрасної дами? Хто з вас готовий стати на криваву січ щоб здобути головний приз цього змагання і мою безмежну прихильність?

Після цих слів на шебеці запанувала могильна тиша. Від всього почутого ми реально отетеріли. Такого від Загри вочевидь не очікував почути навіть сам Абдулл Азіз. І якщо його посіпаки могли просто не зважати на слова жінки, то він хоч якось мусів на них відреагувати. Пірат набрав рішучого вигляду обличчя і поклавши руку на ефес ятагана зробив крок вперед. Щось мені підказувало, що чолов’яга не сподівався побачити свого суперника, тому аж світився героїчною самовпевненість.

– Сеньйор П’єтро, – тихо прошепотів мені на вухо Джакомо коли тиша стала вже нестерпною, – здається прийшов ваш час виконати свою обіцянку сеньйорі Загрі.

Матері твоїй ковіньки, так от для чого все це задумувалося. Я мушу викликати на поєдинок цього нерозсудливого бевзя і якимось чином вбити його. Мить вагань, а потім мій зброєносець підступно виштовхує мене в коло. Тепер вже дороги назад немає. Раз дав обіцянку то мусиш дотримуватися свого слова. Хоча особливого вибору у мене і раніше не було. Тепер хоч з’явився шанс загинути у чесному бою. Вже краще вмерти від удару гострого ятагана чим скимліти у довічному рабстві. Тай відверто кажучи хотілося показати цим розбійникам справжню звитягу капітана гвардії кардинала Фелліні.

Я зробив ще один крок вже з власної волі і гордо викрикнув:

– Я готовий стати на герць з усіма хто захоче зараз прийняти мій виклик.

Почувся невдоволений гомін піратського екіпажу. Там напевне вважали, що я, як бранець, недостойний викликати на двобій їхнього ватажка. Однак інших супротивників чомусь не було тож капітан шебеки був змушений погодитися на змагання зі мною. Іронічно зиркнувши в мою сторону він глузливо чвиркнув в мою сторону:

– І з якою зброєю ти хочеш вийти на прю проти мене?

– Звісно прошу битви на ятаганах, – не менш гонористо відповідаю я йому і відразу додаю. – Тільки маю одну невеличку умову.

– Яку ж це?

– На випадок, якщо я під час бою вб’ю тебе, то твоя команда потім не мститиме за це.

Морські розбійники заволали від обурення моєю нахабністю. Абдулл Азіз помахом руки зупинив цей ґвалт і зі щирим здивуванням запитав:

– А ти сподіваєшся не те що перемогти, але навіть вбити мене?

– Якщо битися то до кінця. Ми ж дорослі чоловіки, а не жовтороті жевжики, як щойно сказала ця сеньйора.

Піратський ватажок запитально зиркнув на Загру, та згідливо кивнула головою, після чого він хижо вишкірившись голосно гаркнув:

– Гаразд. Я приймаю твою умову. Якщо тобі пощастить і ти переможеш та вб’єш мене, ніхто з моїх людей не зачепить тебе.

Після чого він віддав два накази на берберській мові. Їхній результат не змусив себе довго чекати. Пірати вмить очистили шкафут повиснувши на вантах наче грона калини, а вже за кілька хвилин до мене підійшов юний хлопчак з кількома ятаганами в шкіряних піхвах. Я спробував всі з них на якість та гостроту леза і збалансованості всієї зброї. Сказати що мені намагалися підсунути непотріб було б неправдою, однак це було зовсім не те що мені б хотілося тримати в руках під час смертельного двобою.

– Тут є зброя яка була захоплена вами на «Морській діві»? – тихо поцікавився я.

– Так, є, – відповів мій супротивник.

– Можна взяти з неї те що мені потрібно для поєдинку?

– Чим же тобі наші ятагани не вгодили? – невдоволено буркнув піратський капітан однак якусь мить повагавшись дав свою згоду. – А біс з тобою, вибирай що хочеш, все рівно довго проти мене ти не вистроїш.

Принесли зброю захоплену на фелюзі серед якої я з радістю побачив свою шаблю. Цей стальний клинок дістався мені в спадщину від батька, коли той загинув від підступного укусу скаженого песиголовця. Я рідко коли використовував цю зброю в бою. Армія кардинала Фелліні віддавала перевагу шпагам та рапірам. Шаблю я носив з собою як реліквію, спогад про рідну людину і країну де народився та не бачив вже стільки років. Тепер, перед смертельною сутичкою, я чомусь був впевнений що вона мене не підведе.

Зброя була вибрана, глядачі зайняли свої місця, сеньйора Загра змахнула рукою даючи сигнал про початок поєдинку. Не буду хизуватися, що я найкращий у світі фехтувальник, однак шаблю в руках тримаю не вперше і користуватися нею вмію непогано. Та мій супротивник теж виявився тертим калачем в таких справах. До того ж у нього була суттєва перевага наді мною. Піратський ватажок був звичний до морського бою, коли палуба весь час розхитується під твоїми ногами, а я зі зрозумілих причин такого досвіду не мав.

Ми закружляли в смертельному танці вивчаючи сильні і слабкі сторони один одного. Кілька випадів розбійника я легко відбив, так само як і він завиграшки парирував мої. Підбадьорливий галас команди змусив Абдулла Азіза першим кинутися в рішучу атаку. Натиск берберця виявився настільки рішучим і напористим, що я був змушений лише оборонятися від граду ударів його ятагана. Відчувши свою перевагу пірат здавалося удесятерив свій азарт та енергійність.