6

Капітан шебеки «Червона троянда», мамелюк Абдулл Азіз був невдоволений та сердитий. Майже цілий день було потрачено даремно. Довга погоня за маленькою фелюгою практично не принесла ніякої користі. Здобич на захопленому суденці була мізерню, а з невеличкого екіпажу на невольничому ринку можна було вторгувати небагато. Був ще якийсь дворянчик, та щось мало вірилося в те, що його родичі зберуть достойний викуп. Єдине що принесло йому хоч дрібку втіхи було роз’юшений ніс шкіпера «Морської діви». Азіз з великим задоволенням власноруч перерізав би всіх хто стояв на палубі корабля та не можна було. Він дав слово і змушений був дотримуватися його.

Роздратовано зітхнувши Абдулл неспішно попрямував на корму шебеки. Спустившись по трапу вниз він увійшов у свої власні апартаменти. Це була велика і розкішно обставлена каюта. Ворсисті килими під ногами, золоті підсвічники прикріплені до переборок, шовкові занавіски на вікнах засклених різноколірною мозаїкою. Посеред каюти стояв низенький столик, обставлений численними подушками і закладений вазами з солодкими ласощами і екзотичними фруктами. Справа знаходився вхід до особистої спальні капітана, зліва – до покоїв його гості. Звідтам чулися легкі ритми тужливої мелодії.

– Загра, моя червона троянда, ти звала мене? – на диво милим голосом промовив розбійник.

Музика стихла і після цього в каюті з’явилася дівчина одягнута в напівпрозору яскраво-червону сукню. На вигляд їй було не більше вісімнадцяти. Невисокого зросту та делікатної статури вона вражала своїми пронизливо-блакитними очима. Пишне вороноване-чорне волосся довгими кучерями розсипалося по її тендітних плечах і сягало майже до самої спини. На круглому, блідому обличчі паленіли спокусливі вуста трояндового кольору, повненькі щічки прикрашали чарівні ямочки, а тонкі брови нагадували розпростерті крила морської чайки. Не складно було помітити, що саме образ цієї дівчини був витатуюваний на лівому передпліччі пірата у вигляді легендарної морської русалки.

– Так, звала, – промовила дівчина голоском що нагадував передзвін весняних ручаїв. – Ти обіцяв мені Абдулло проте знову не дотримався своєї обітниці.

– Та ж я нікого не вбив, – щиро здивувався Азіз. – І мої люди теж сьогодні нікого не замордували.

– Так, вони чисті перед моїм володарем, а от ти ні. І не заперечуй мені, бо я відчуваю на тобі чужу кров.

– Та хіба це така велика провини? Так вцідив одному недоумкові спересердя.

– Для мого володаря такі виправдання малозначущі. Ти дав клятву і маєш дотримуватися її понад усе. Інакше я буду позбавлена свого дару і не зможу тобі більше нічим допомогти.

– Ну нехай твій володар вибачить мені хвилинну нестриманість і надмірну гарячковість. Тільки я от ніяк не можу збагнути, чого це морський бог став таким миролюбним і сентиментальним? Та він же сам ледь не кожного дня бере собі в пожертву кораблі з екіпажами, затягуючи їх до себе в морську пучину?

– Те що робить мій володар не підлягає обговоренню простими смертними, – спалахнула та котру звали Загра. – Ми зараз вже вкотре прояснюємо умови нашої оборудки. Якщо ще пам’ятаєш, я була віддана тобі для служіння моїм володарем на три роки. Взамін за це ти обіцяв за цей час не скривдити ні одного з безневинних людей. Свою частину домовленостей я виконувала без будь-яких нарікань чи претензій з твоєї сторони. У тебе завше був попутній вітер, твій корабель обминали бурі та урагани, він залишався непомітним для кардинальських патрулів, а твоїй здобичі заздрили всі капітани піратського братства. Ти ж постійно забуваєш про своє слово.

– Та ні чого я не забуваю, просто не стримався. І до речі здобич сьогодні була бідною.

– І чого це ти вирішив що здобич була бідною?

– А що ми там взяли з вантажу, один дріб’язок. Навіть на невільничому ринку за екіпаж фелюги багато не дадуть. Одна надія, що можливо за захопленого дворянчика, вдасться отримати такий-сякий викуп. Та з його слів, родина там не надто багато, то ж і на великі гроші сподіватися не варто.

– Що то за дворянчик такий? – раптом запитала Загра. – Він сам подорожував, чи був в якомусь товаристві?

– А то я знаю, – важко зітхнув Абдулл Азіз. – Нахабний такий і пихатий. Не давав би клятви то вмить скрутив би йому в’язи. Представився як П’єтро Вібурно з острова Санта Люція. А була у нього компанія чи ні – мені невідомо. Я наказав їх в всіх в трюмі замкнути.

– Цікаво-цікаво, – задумливо промовила дівчина в червоній сукні. – Треба буде завтра з ним порозмовляти, якщо ти звісно не проти.

– Та розмовляй з ним скільки хочеш. Тільки якого біса тобі це потрібно я ніяк не допетраю.

– Мені просто нудно тут одній. Ні з ким навіть порозмовляти. Твої пірати брутальні і неосвічені простолюдини. А я хочу побалакати з кимось про поезію, мистецтво та інші високі матерії.

– Невже тобі мало мого спілкування, – ватажок морських розбійників підійшов до Загри і взяв її маленькі долоньки в свої зашкарублі ручища. – Я ж теж колись навчався в академії великого каліфа. Правда не закінчив, але багато чого можу сказати і про поезію, і про мистецтво, і навіть про всілякі високі матерії. Можу хоч зараз прочитати свою оду складену на твою честь, моя червона троянде. Ти тільки дозволь і пристрасні слова мого кохання миттю потішать твій слух.

– Перестань Абдулле, – сердито кинула дівчина рішуче вивільняючи свої долоньки. – Ти ж чудово знаєш що нічого між нами бути не може. Не плекай марних надій, бо служниця морського повелителя ніколи не належатиме простому смертному.