5

Сонце ще не сягнуло обрію як червоний корабель порівнявся з нашою фелюгою. Гахнув перший постріл з бомбарди, клуби білого диму огорнув ніс шебеки і випущене нею ядро огидно просвистівши плюхнулося неподалік лівого борту нашого судна. Після другого пострілу вороже ядро пролетіло над вітрилами «Морської діви». Третього пострілу шкіпер фелюги вже не став чекати. Пролунали його різкі накази і матроси швидко спустили вітрила. Корабель ліг в дрейф і покірно завмер в очікування загарбників.

Минуло ще кілька миттєвостей і червона шебека опинилася впритул фелюги і з неї на палубу «Морської діви» мов горох з продертого лантуха посипалися численні пірати. Вигляд у них був доволі своєрідний. Всі морські розбійники були одягнути в строкату одіж, від легких шкіряних безрукавок та просторих шароварів до порепаних камзолів з дірявими панталонами і навіть звичайних стегнових пов’язок. Озброєні були всім можливим арсеналом холодного і вогнепального озброєння. Та найдивнішим у їхній зовнішності було голови, повністю позбавлені від волосся і розцятковані чудернацькими та незрозумілими різноколірними візерунками-татуюваннями.

Нападники швидко оточили наш екіпаж і загнали його на бак судна. Потім з ватаги піратів вийшов один невисокий однак коренастий чоловічок вже підстаркуватого віку. На відміну від своїх приятелів у нього ще й все обличчя та руки були вкриті татуюваннями. Правда у цього розбійника вони мали хоч якийсь сенс. На правому передпліччі у нього був зображений морський бог з тризубцем в руках, на лівому – напівгола русалка. У мене чомусь відразу ж з’явилася впевненість, що це саме і є капітан шебеки.

Підійшовши підтюпцем до нас впритул берберієць сердито гаркнув каліченою ромейською мовою:

– Хто капітан цього мерзенного корита?

– Я, – перелякано пропищав шкіпер «Морської діви».

Берберієць мов бик буцнув своєю головою і його випуклий лоб з силою врізався в обличчя капітана фелюги. Почувся огидний тріск зламаного носа та несамовитий крик болю і вже за секунду ми побачили закривавлене обличчя нашого бідолашного шкіпера.

– Ти гієно смердюча, нащо так довго змушував нас ганятися за тобою? – ревів командир піратів. – Невже думаєш у мене більше немає справ як витрачати на тебе свій дорогоцінний час, собаче лайно? Та за таку неповагу тобі варто голову відтяти, сучий ти сину.

Один з посіпак розбійника витягнув свого ятагана і здавалося ось-ось виконає цю погрозу свого ватажка. Не задумуючись про можливі наслідки я рішуче втрутився в цю небезпечну ситуацію:

– Сеньйор пірат, думаю не варто робити поспішних вчинків. Капітан «Морської діви» ненавмисне завдав вам стільки турбот. Він просто намагався якнайшвидше доправити мене в порт призначення, і не знав про ваше бажання зустрітися з ним.

– Ти хто до бісової матері такий? – визвірився вже на мене берберієць.

Перш ніж відповісти я відступив на крок назад бо не хотів і собі залишитися з розквашеним носом:

– Дозвольте представитися, я дон П’єтро. Благородний дворянин зі славного роду Вібурно. Подорожую з острова Санта Люція до міста Турвіль.   

Моя пиха неабияк розвеселила розбійника. Він вишкірив свій рот де не було вже мабуть половини здорових зубів і іронічно фиркнув:

– І що ж такий багатий дворянчик робить на цій смердючій посудні?

– Я ж вже згадував що пливу на континент, в гості до своїх далеких родичів. І мушу зазначити, що мій рід хоч і древній, однак великими статками на жаль похизуватися не може. Тому й вибрався в дорогу на цьому скромному суденці, а не на фешенебельній родовій галері.

– Ну хоч такий-сякий викуп за тебе заплатять, чи може відразу підеш на корм рибам?

– Думаю мої рідні все ж на шкребуть трохи золота щоб повернути мені волю.

Піратський ватажок зневажливо зиркнув в мою сторону і від страху у мене серце дременуло в п’ятки. Мабуть зараз відрубає мені голову власноруч, або просто розпорядиться викинути за борт. На щастя не відбулося ні першого ні другого. До капітана шебеки підійшов один з його посіпак і почав щось швидко шепотіти йому на вухо. Розбійник уважно все вислухав, якусь мить помовчав в роздумах, а потім голосно почав роздавати накази незнайомою мовою.

Джакомо, що тулився за моєю спиною і в чергове здивував мене тим, що почав потихенько переводити його слова:

– Досить ляси точити. Алі перевантажте все що тут ж цінне на нашу шебеку. Марсель замкни це паскудне насіння в трюмі. І рухайтеся хлопці, мусимо встигнути до повного заходу сонця. За ніч потрібно забратися звідси якнайдалі.

Сказати що мене спантеличив цей наказ означає нічого не сказати. Зізнаюся, в ці хвилини я думав що нам всім гаплик, адже в усіх переказах берберці надзвичайно жорстокі бандити. Вони вбивають своїх полонених просто так, заради розваг і власного задоволення. Тим паче що їхній ватажок сьогодні був чимось роздратований і просто так зламав ніс нашому шкіперу. То звідки таке милосердя, що нас залишили живими? І хоч в ролі бранців, та це все ж набагато краще чим з відтятою головою занурюватися в морські глибини. Невже все заради викупу? Але тоді вистачало захопити в полон лише мене.

Питання, питання, питання на які у мене не було відповідей. Вони крутилися в моїй голові поки нас, під конвоєм, переводили з фелюги на шебеку і замикали в трюмі піратського корабля. Тут панував непроглядний морок, неймовірно смерділо гниллю та здохлятиною, під ногами відразливо щось чвакало і хлопало. Ось в такому огидному місці ми мали провести невідомо скільки часу. Однак це все таки виглядало значно кращим чим смерть від розбійницького ятагана чи пістоля.