2

Як я вже згадував армія його святості на той час звільняла Андалузький архіпелаг від посіпак зла. Ми захоплювали острівець за острівцем очищуючи їх мечем та вогнем від різноманітних хижих і химерних почвар. В цих бойових операціях неоціненну допомогу надавав нам кардинальський флот. Швидкоплинні галери безстрашно топили ворожі кораблі, а місткі кочі перевозили сухопутні підрозділи, військову амуніцію та звичайний провіант. Тільки так ми могли невпинно просуватися вперед. Звісно суден ніколи не було достатньо тож за бойовими і транспортними ескадрами самого Франциска Фелліні тягнулися ще цілі флотилії різноманітних негоціантів, що завше знаходили можливість підзаробити на війні.

В порту знаходилося кілька суден таких любителів наживи. Одне з них, з красномовною назвою «Морська діва», саме збиралося повертатися з архіпелагу на континент. Шкіпер невеликої двощоглової фелюги підозріло зиркнув на мене, та золотий дублон вмить розвіяв його сумніви щодо моєї платоспроможності. Ще дві монети скріпили нашу словесну домовленість. Я стаю пасажиром судна котре завтра, на світанку, виходить в море. На хоч якісь особливий побутовий комфорт на кораблі мені не варто було розраховувати. Спати доведеться в кубрику разом зі звичайними матросами. Разом з ними й буду кормитися, поки не досягнемо пункту призначення. Умови морської подорожі доволі спартанські, та мені загартованому багатьма походами воякові не личило нарікати на такі дріб’язкові незручності.

До відплиття залишався весь вечір і ціла ніч, тож я вирішив використати цей час на щось цікавіше чим годувати блощиць в трюмі «Морської діви». Залишивши на фелюзі свій нехитрий скарб вирушив востаннє прогулятися містом. В порту тут знайдеться чимало забігайлівок де з готовністю облегшать твій капшук з золотом. З усіх шинків я віддавав перевагу закладу під назвою «Кінська підкова». Вино там мало смак саме вина, а не тхнуло як осляча сеча, тай готували доволі пристойно. Печеня була саме така як я люблю, з хрумкою скоринкою, а риб’яча юшка взагалі неперевершена. Окрім всіх цих достоїнств шинок славився тим, що тут частенько проводили свій вільний час солдати його святості. Мої бойові побратими котрих я вже ніколи не побачу.

Увійшовши в «Кінську підкову» я вмить переконався в праведності своїх міркувань. В кутку шинка за столом, закладеним випивкою і різноманітними наїдками, сиділи три моїх давніх приятелі. Всі у військовому званні капітанів кардинальської гвардії, однак різного віку та національностей. Замовляю в шинкаря глек найкращого вина та найсмачніше що у нього є попоїсти, а потім підсідаю до своїх товаришів. Ті по дружньому поплескують мене по плечі, бо вже знають про мій скорий від’їзд.

За випивкою час летить непомітно. Ми насолоджуємся вином, згадуємо кумедні історії що траплялися в походах, незлобно під’юджуємо одне одного. Коли третій за рахунком глек порожніє Мігель Алонсо, велет-іберієць, раптом пропонує:

– А давайте трохи прошвендяємо по інших забігайлівках. Щось тут занадто нудно стало.

Аякже. Нудно йому. Знову після випитого алкоголю чолов’ягу потягнуло на «бойові подвиги». Знову шукатиме найменшого шансу на комусь розім’яти свої гігантські кулаки. Зупинити його зараз нереально. Єдиний спосіб применшити подальші неприємності скласти приятелю компанію і вберігати від можливих фатальних наслідків. На щастя запальна вдача Мігеля відома багатьом, тому п’ять наступних шинків ми відвідуємо без будь-яких інцидентів. В кожній забігайлівці випиваємо по глекові вина, і облаяючи його якість прямуємо дальше.

За час цього напівп’яного швендяння містом у мене раптом з’явилося нав’язливе відчуття наче за нашою галасливою компанією хтось потайки слідкує. Я навіть кілька разів нишком оглянувся, та помітити невидимого нишпорки у вечірніх сутінках звісно ж не вдалося. Тільки внутрішній голос, котрому звик довіряти все голосніше волав, що за нами хтось крадеться назирці.

В останній забігайлівці, куди ми забрели, про це занепокоєння довелося швидко забути. Шинок, що називався «Копито бика» справляв відразливе враження. Тут неймовірно смерділо, під стелею ледь жеврів один ліхтар, а весь контингент складався з декількох відвідувачів. Мовчазних, неймовірно брудних і одягнутих в якесь порване лахміття. Ці чоловік похмуро сиділи за своїми столами і раз-у-раз з під лоба зиркали у нашу сторону. Добрячої бійки нам не оминути з фатальною приреченістю подумалося мені.

Так воно зрештою і сталося. Причина для конфлікту знайшлася буквально за декілька хвилин. Один з відвідувачів шинку голосно відригнув, Мігель зробив йому слушне зауваження, тому це не сподобалося і закрутилося-завертілося… Сутичка що розпочиналася як звична бійка незабаром переросла в справжнє побоїще. Доволі швидко ми виявили що зчепилися не з якимись портовими волоцюгами, а зі справжніми служками Зла. Вже від перших стусанів, наші супротивники скинули людські личини й перетворилися на огидних почвар. На вигляд це були величезні мавпи з бичачими головами і довгими зміїними хвостами. Чергові потворні витвори чорних алхіміків.

На щастя всі ми були добре озброєні, хоча випите спиртне суттєво впливало на нашу координацію. Та як би там не було, а битва вийшла славною. Невгамовний Мігель розійшовся не на жарт. Зі шпагою в одній руці і кинджалом в іншій він безстрашно накинувся на супротивника. Ми не поступалися йому в рішучості та відважності. Лязкіт металу об метал, бойові викрики і завивання болю злилися в одну какофонію звуків. Наш ворог хоч і пашів від озлобленої люті однак не міг протистояти шаленим атакам воїнів його святості.

Не знаю скільки тривала сутичка, та мавпоподібні чудовиська одне за одним прощалися з цим світом. Я власноруч заколов шпагою одну почвару іншій буквально відрізав бичачу голову кинджалом. Мої побратими не теж не пасли задніх. А найкращим у всьому тому було те, що наша четвірка практично не постраждала в бою. Кілька синців та ран завданих кігтями і зубами страховиськ можна не враховувати. Не мине й кількох тижнів як все заживе не залишивши після себе і найменшого сліду.