1

– Сину мій, ти остаточно впевнився в своїх намірах? – з помітним сумом в голосі запитає мене кардинал Франциск Фелліні.

– Так, отче, – коротко відповідаю я покірно схиливши голову.

– Тобі ж бо відомо в якій непростій ситуації зараз знаходиться наша Свята Церква?

Запитання було однозначно риторичним. Я чудово знав що посіпаки Темряви не втрачають своєї сили і число їх легіон. За той рік що ми висадилися на Андалузькі острови особисто я, без всяких перебільшень, власноруч зарубав шаблюкою не один десяток песиголовців, перевертнів та кровососів. Та незважаючи на всі старання благородних лицарів з яких складалася армія його святості кардинала, орда різноманітних жахливих почвар здавалося була нескінченною. Вони невпинно лізли ледь не з кожної шпарини і нападали підступно та з особливою жорстокістю. Ми теж не панькалися з ворогом і нищили їх при найменшій нагоді, та все ж інколи в голову закрадалася гріховна думка, що ця битва безконечна і перемоги у ній не буде.

– Відомо отче, але я не в силі пручатися тому поклику що зве мене додому?

– Знаю, П’єтро, що це твоє призначення, тому не буду більше тебе зупиняти. Хто я такий щоб суперечити волі Небес. Буду лиш молитися щоб наш Господь дарував тобі легку і скору дорогу туди де ти собі намітив. Іди, і нехай твій ангел завжди охороняє і береже тебе.

З тими словами кардинал Франциск Фелліні кивком голови відпустив мене і традиційно занурився в молитви. Я мовчки вийшов з покоїв його святості і відправився на пошуки кардинальського казначея. При всій своїй повазі і любові до кардинала відмовлятися від своєї законної зарплатні за останні два місяці служби в його армії було б якось сміховино. Хоча й здогадувався що на превеликий жаль в його святості тепер більше божественного духу чим золота в калитці. Мої гіркі побоювання справдилися на всі сто, в кінцевому результаті кардинальський скарбник видав мені ледь чверть від того на що я сподівався.

Цього варто було й сподіватися. Армія кардинала Фелліні вже стільки часу знаходилася в поході проти Нечесті, що її фінансові можливості залишали бажати кращого. В нескінченних битвах виявилася одна неприємна обставина, кількість ворогів після кожної сутички у нас чомусь не зменшувалася, чого не можна було сказати про запаси золотих монет в скарбниці його святості. І хоча я ніколи не брався за зброю заради грошей однак ніхто і ніколи дах над головою і миску їжі мені просто так не пропонував. За все доводилося платити зі своєї кишені.

Та особливо нарікати на самого Франциска Фелліні у мене причин не було. До його святості я завше ставився як до батька. Він замінив мені рідного тата котрий був солдатом-найманцем кардинальської армії і загинув в одній з битв з посіпаками Зла. Тоді я залишився чотирнадцятилітнім хлопчаком без роду і племені. Як саме Франциск запримітив мене і чому вирішив взяти участь в моїй подальшій долі мені невідомо. Знаю лише що за розпорядженням його святості один з його капітанів взяв мене за свого джуру. З того часу моя військова кар’єра почала зростати мов на дріжджах.

В битві проти армії песиголовців яку очолював вовкулак Барбаріго Барбароса я врятував життя своєму командиру. В неповних вісімнадцять став лейтенантом в роті аркебузирів, а в двадцять, здобувши звання капітана, перейшов в особисту гвардію кардинала. За цей час взяв участь в майже сотні великих битв і малих сутичок зі силами Зла. Знищив чималу кількість всіляких химерних почвар, слуг Темряви. Моя шаблюка та кинджал не знали жалю до ворога, а вірний пістоль і фузея завше влучно вражали супротивника. На знак вдячності за особисту хоробрість і шалену відчайдушність сам Франциск Фелліні подарував мені перстень зі своєї руки, оздоблений до речі рубіном величиною з голубине яйце.

Та все має свій кінець. Доста. Набридли ці нескінченні походи і кровопролитні бої на чужині. Хочеться повернутися на Батьківщину де не був вже стільки часу і яку залишив ще малим пуцьвірінком. Купці подейкують що там нещодавно з’явився новий гетьман котрий підняв народ на боротьбу за свою волю та незалежність країни. А ще кажуть що йому дуже сутужно ведеться бо лютих ворогів навкруги чимало, а вправних бійців у нього мало. То можливо той гетьман прийме мене в свою армію та дозволить показати свою лицарську мужність і невгамовну вдачу. А ні, то знайду собі якусь іншу, гідну справу.

З такими міркуваннями я знайшов Джакомо Аліг’єрі котрий відповідав за скарбницю Франциска Фелліні. Невисокий, опецькуватий чоловічок з круглою мов гарбуз головою і лискучою лисиною на маківці невдоволено скривився дізнавшись про мету мого візиту. В армії його святості цей казначей був відомий своєю патологічною жадібністю. Частенько звертаючись до нього за вчергове затриманою зарплатнею ми чули незмінне, що калитка у кардинала майже пуста, і справжні солдати повинні воювати за святу віру, а не за золоті дублони. Сперечатися з цим скнарою було справою довгою і невдячною, тож щоб зберегти свій час та не псувати собі настрій я тицьнув скарбникові цидулку з підписом і печаткою самого кардинала.

– Ой та що ж це робиться, – жалібно застогнав казначей прочитавши розпорядження його святості. – Та де ж я вам візьму стільки грошей? У мене ж останнім часом одні витрати.

Я не став прислухатися до награного скигління цього жмикрута, а з байдужим виразом на обличчі взявся оглядати наш табір. Швидко збагнувши, що розжалобити моє серце своїми фальшивим голосінням не вдасться Джакомо Аліг’єрі шмигнув в підвал ратуші, де під надійною охороною, знаходилася скарбниця Франциска Фелліні. Минуло зовсім небагато часу як він повернувся звідтам з чималим капшуком в руках. Зваживши шкіряний гаман на долоні я з задоволенням відзначив, що на відміну від свого казначея, кардинал вмів достойно віддячити людям за вірну службу. Отриманого золота мало вистачити на всю неблизьку дорогу додому.