7.

ЯНА

Коли двері ліфта зачиняються, я видихаю, але все ще не можу просто розслабитися.

Малий Давид провів мене до ліфта, будуючи плани на завтра. Він міцно тримав мене за три пальці своєю крихітною рукою. А потім помахав мені рукою і побіг до батька.

Я йду вниз і ще не можу повірити, що я таки пройшла цю співбесіду.

Вийшовши з ліфта, з трепетом на душі покидаю будівлю офісу, де на вулиці вже чекає машина. До мене підходить старший, надто серйозний чоловік. Схоже, водій, одягнений у темно-синій костюм.

— Прошу, Яно Олександрівно, ходіть зі мною, — без жодних емоцій звертається до мене він. — Я відвезу вас за вказівками Іраклія Аслановича, — чоловік чемно прочиняє переді мною двері масивного чорного позашляховика, жестом руки запрошуючи всередину.

Я механічно вмощуюся на м’які шкіряні сидіння. У салоні пахне дорогим парфумом із нотками сандалу та шкіри — точно так само, як у кабінеті Іраклія Аслановича. Автомобіль плавно рушає у вечірній потік машин. Я ж невидючим поглядом дивлюся у вікно, перебуваючи в стані глибокого емоційного шоку.

Ще досі не можу повірити, що я прийнята. І вже завтра буду нянькою малому, якого взагалі не знаю. Страх обпікає душу. А якщо не впораюся? Якщо десь схиблю? — ці думки не дають спокою.

Ще пару годин тому я була переконана, що моя місія провалена, а попереду чекає лише батьківський гнів та повчальні тригери від нього.

Батько. Зітхаю. Його суворі слова знову спливають у моїй голові, мов судовий вирок: «У двадцять три треба вже мати голову на плечах і відповідати за свої вчинки, Яно. Не знайдеш роботу й не протримаєшся рік — я тебе знати не хочу».

У гнітючих думках я навіть не помітила, як ми приїхали. Але отямилася, коли машина зупинилася.

Першою зупинкою стала VIP-клініка, де мене чекали за особистим розпорядженням Іраклія. Усі ці експрес-аналізи, огляди лікарів та формальності минули як у тумані. До мене ставилися з повагою, що мене неабияк здивувало, зважаючи на мій простий одяг. Схоже, цей Іраклій не такий уже простий чувак. Хоча моє прізвище та по батькові чимало говорить, але...

Пройшовши чек-ап, я лише тоді зрозуміла, що найважче випробування чекає на мене попереду.

Водій, виконуючи наказ боса, відвіз мене в салон краси. І вже сидячи в м’якому кріслі під яскравим світлом лампи, я дивлюся на свої руки. На моїх худих пальцях блищить бездоганний, довгий вишуканий манікюр — ніжний чорний із тонкими золотими нитками. Це не просто манікюр. Це як частинка тієї Яни, яка не знала турбот, яка могла годинами обирати дизайн, витрачати батьківські гроші на забаганки й не замислюватися про завтрашній день.

— Знімати повністю чи просто вкоротити? — привітним тоном цікавиться майстриня, заносячи фрезер над моїм нігтем.

У горлі утворюється пекучий клубок. Серце болісно стискається. Зняти ці нігті означає остаточно попрощатися з минулим безтурботним життям. Але це моя особиста жертва на вівтар дорослішання та відповідальності.

— Приберіть довжину повністю. Зробіть короткі, акуратні нігті, — витискаю я з себе, намагаючись, щоб голос не затремтів. Міцно стискаю щелепи, аби не дати скотитися сльозам.

Дзижчання фрези звучить для мене як вирок. З кожним шаром гелю, що перетворюється на білий пил, разом із ним з мене злітає та легковажна Яна. Коли майстриня закінчила, я з жалем дивлюся на свої оновлені, короткі і, як мені здається, некрасиві пальці. Вони виглядають незвично, але саме такі руки були потрібні для того, щоб не поранити маленького Давида.

Коли водій нарешті доставив мене до моєї скромної орендованої квартири, над містом уже панує глибока ніч.

Піднявшись до себе, я без сил падаю на ліжко, навіть не роздягаючись.

У темряві кімнати мене накриває хвиля панічних страхів і тривожних роздумів. Що я роблю? Я ж, маючи освіту філолога, працюватиму нянею! Я вмію аналізувати художні тексти, розбирати складні синтаксичні конструкції, писати курсові... І зовсім не маю досвіду з дітьми, та ще й такими малими. Бо одна справа — вчити, інша — няньчити.

А якщо Давид буде вередувати? Якщо він захворіє чи травмується під час гри? Якщо я не впораюся з його суворим розкладом дня?

Перед очима постає образ Іраклія Аслановича — його висока фігура, важкий, проникливий погляд сірих очей і холодний, вимогливий голос. Він не пробачить мені жодної помилки. Один хибний крок — і я вилечу з його дому раніше тих двох тижнів випробувального терміну. І тоді втрачу останню надію виправдатися перед батьком.

Перевертаюся на бік і стискаю в кулаки руки зі своїми новими, короткими нігтями.

Страх сковує тіло, але десь у глибині душі запалюється вогник рішучості. Я згадую, як малий Давид довірливо потерся щокою об моє плече, як благав батька залишити мене. Дитина вибрала мене серед десятка досвідчених, але холодних нянь.

Я мушу впоратися, запевняю сама себе й міцно заплющую очі. У мене немає іншого шляху, і шансу такого більше може не бути.