6.

ІРАКЛІЙ

Зачиняю двері свого кабінету за спинами Яни та Давида. Син радісно щось розповідає новій подрузі. Вона допомагає йому складати машинку в спеціальний переносний гараж. І на душі якось спокійно. Хоч я не знаю цієї дівчини, але тривоги чи хвилювання за сина немає.

Набираю повні легені повітря і виходжу у коридор, де мене ще чекає решта кандидаток. Атмосфера тут миттєво стає напруженою при моїй появі, мов перед бурею. Десяток панянок — від суворих дам у строгих костюмах до доглянутих красунь — підвели на мене очі. І кожен погляд сповнений надії та передчуття перемоги. Хоча, напевно, кожна з них розуміє, що дівчина в комбінезоні так і не вийшла з мого кабінету. Я ж почуваюся спокійно. Тому впевнено розрізаю тишу.

— Шановні пані, — мій голос лунає сухо. — Співбесіду завершено. Вакансія няні для мого сина закрита. Дякую всім за приділений час.

У повітрі повисає важка, майже дзвінка тиша. Одна з кандидаток — поважна жінка в окулярах із дорогою оправою, яка, здається, мала за плечима пів століття педагогічного стажу, — обурено зводить брови:

— Перепрошую, пане Іраклію... Але ви обрали її... Цю малу?! У комбінезоні? Та їй ще самій нянька потрібна. У неї ж навіть немає фахової освіти! Це ж абсолютно неетично й непрофесійно!

— Рішення прийнято, шановні панянки, — відрізаю я холодним крижаним тоном, не залишаючи жодного шансу для дискусій. — Моєму синові потрібна не дипломна робота з педагогіки, а людина, яка любитиме його. Тож без дискусій. Мій секретар виплатить усім вам компенсацію за витрачений час. На все добре.

Розвернувшись та не зважаючи на шум за моєю спиною, повертаюся у приймальню, віддаю наказ своїй секретарці, аби вона справді виплатила компенсацію усім, хто прийшов на співбесіду. А після повертаюся у свій кабінет і кличу одразу свою нову няньку.

— Яно, ходіть сюди. Я дам вказівки щодо завтрашнього дня.

Дівчина, щось шепнувши малому, підіймається і несміливо підходить до мого робочого столу. На мить опускає очі, а тоді невпевнено питає:

— Іраклію Аслановичу... А цей медогляд і манікюр... Мені потрібно це зробити вже сьогодні?

— Саме так. Спеціаліст із клініки чекатиме на вас вже за годину. Назвете їм моє ім’я, і вам зроблять усе експрес-чекапом. А щодо нігтів — у вас є час до завтрашнього ранку. О восьмій ви маєте бути в моєму будинку. Адресу й перепустку вам зараз скине секретар.

Яна кивнула, але в її погляді знову промайнув той самий переляк, який я помітив на самому початку.

— І ще одне, Яно, — роблю крок трохи ближче, дивлячись на неї з висоти свого зросту. — У моєму домі є чіткі правила. Перше й найголовніше: жодних запізнень, жодних особистих дзвінків під час роботи з Давидом і суворе дотримання його розпорядку дня. Якщо ви з цим не впораєтеся — випробувальний термін закінчиться раніше двох тижнів. Думаю, ви це розумієте?

— Розумію, — тихо, але впевнено відповідає вона, підвівши на мене свої виразні очі.

— Тоді до завтра. А зараз спускайтеся вниз, там вас чекатиме водій. Він вас і відвезе в клініку. Та зачекає, а потім відвезе додому.

Коли дівчина разом із Давидом — який наполіг на тому, щоб особисто провести її до ліфта, — вийшла з кабінету, я втомлено опустився у крісло.

Всередині все ще вирує сумнівами. Я віддав долю власного сина в руки двадцяти трирічної філологині в кросівках, яка прийшла на співбесіду через якісь власні, явно непрості життєві обставини. Вона не схожа на тих, хто професійно доглядає за дітьми. Але в ній є дещо. Це, мабуть, щирість, яку Давид відчув із першої секунди.

Беру в руки телефон і набираю номер своєї нареченої. Вона знімає слухавку після першого гудка.

— Алло, Іраклію? Ти вже вибрав няню? Сподіваюся, це та дама з Женеви, про яку я тобі казала? — лунає у слухавці її награно-турботливий голос.

Адже я знаю свою наречену. Їй до малого байдуже. Бо якби вона його полюбила, потреба у няньці не була б такою гострою.

— Ні, Віто. Я взяв іншу дівчину у няньки, — сухо відповідаю. Повертаюся з кріслом до вікна, розглядаючи панорамний вид на місто.

— Кого?! Іраклію, ти ж обіцяв, що це буде людина з найвищою кваліфікацією! Хто вона, та, котру ти обрав?!

— Завтра побачиш. І це моє рішення, — холодно кидаю, бо за весь день усе дратує. Починаю прощатися, адже в кабінет повертається син. — Віто, ми з Давидом уже їдемо додому. Тож через трохи будемо. І поговоримо наживо.

Кладу слухавку і, підвівшись, йду до сина.