5.

ІРАКЛІЙ

Мій погляд стрибає на сина, який вже стоїть біля нас. Він на мить зиркає на дівчину, а потім переводить погляд на мене.

— Тату, то ти залишиш мені цю дівчину? Вона ж буде моєю нянею? Так? — в його очах стільки надії, а в голосі стільки прохання, що я мимоволі посміхаюся. — Вона ж гратиметься зі мною, а оці суворі тітоньки не будуть. Бо вони вже старенькі і навіть мультиків сучасних не знають... — знову намагається переконати мене син. Він кладе свою машинку на стіл і підходить до мене. — Будь ласочка, тату.

Дивлюся на сина, і навіть якби я прийняв інше рішення, я б йому відмовити не зміг. Тому беру його на руки та саджу собі на коліна.

— Добре, Давиде, але пообіцяй, що будеш у всьому слухатися Яну Олександрівну...

— Буду, — вигукує малий, дивлячись на мене й задерши голову догори. — Тільки хай ця дівчина залишиться зі мною.

Видихаю. Аж дивно, що саме сина привабило у цій дівчині, а ще мене дивує, що малий сам пішов із нею на контакт, що буває дуже рідко.

— Гаразд, сину, — знову видихаю. — Ця дівчина залишається, але ти повинен звертатися до неї не інакше, як Яна Олександрівна.

Малий згідно киває головою і, зістрибнувши з моїх колін, біжить до дівчини. Вона простягає до нього руки, але раптом завмирає, і я бачу, як її погляд фокусується на довгому манікюрі. Вона переводить погляд на мене і розгублено кидає:

— Я обережно... Можна?

— Можна, — погоджуюся. — Якщо обережно.

Вона бере мого сина і садить собі на коліна. Але він одразу повертає до неї обличчя і пересідає до мене спиною.

— Яно... Олександріно, ти пограєш зараз зі мною, доки тато буде працювати? Пограєш? — він точно зараз заглядає їй в очі. Він це вміє.

— Пограю, — розгублено посміхається дівчина.

Давид раптом обертається до мене і питає:

— Тату, можна ми пограємо, будь ласка?

— Можна, — дозволяю. — Але лише трішечки...

Син миттєво зістрибує з колін Яни, забирає свою машинку і, взявши дівчину за руку, веде її до своїх іграшок. Дивлячись їм услід, хмикаю. Може, я зробив не зовсім правильний вибір. Але це дівчисько не прийшло, аби мене звабити чи сподобатися мені. Вона не має жодного досвіду, але про це сказала чесно. А найголовніше те, що мій син одразу прикипів до неї душею. Отже, в неї добрі душа та серце. Кажуть, малі діти це дуже добре відчувають.

Яна та син присідають на килимок. Вони вже захоплені грою, малий не стихає ні на мить. Дивлячись на них, відкидаюся на спинку крісла, а потім мимоволі переводжу погляд на купу резюме. Тепер у мене проблемка. Як я маю сказати отим шанованим пані з досвідом роботи, що я обрав дівчину без досвіду... а точніше, не я обрав, а мій син. Це справді перший випадок, коли Давид сам потягнувся до сторонньої людини. Звісно, ніхто з кандидаток цього не зрозуміє, тому й пояснювати я нічого не збираюся. Я зробив свій вибір і не повинен ні перед ким звітувати.

— Яно, Давиде, ви краще збирайте іграшки, — прошу, — бо через хвилин десять-п’ятнадцять поїдемо. На сьогодні досить.

— Ну, тату... — оглянувшись, обурюється син.

— Давиде, завтра будете гратися, а сьогодні вже пізно. Нам пора додому.

— Ну добре... — бурчить малий. — Ясно Олександріно... Давай збирати мої машинки.

Посміхаюся, адже Давид так кумедно звертається до няньки. Сподіваюся, вона навчить його вимовляти слова правильно.

Видихнувши, підіймаюся та йду на вихід з кабінету. І вже біля дверей посміхаюся, коли погляд стрибає на невеличкі кросівки Яни. І знову ж таки, вона перша, хто зняла взуття. Бо при тому, що на килимі грається дитина, цього не зробив ніхто.