3.

ІРАКЛІЙ

Я, повільно поклавши телефон на стіл, не можу відвести очей від дівчини, яка стоїть посеред мого кабінету, у шкарпетках, в джинсовому комбінезоні та футболці.

Погляд мимоволі ковзнув по її постаті вже вдруге. Я щиро не розумію, що відбувається. Як не можу второпати, хто ця дівчина і, що тут робить?!

Це остання кандидатка зі списку на вакансію няні. Але, м’яко кажучи, вона зовсім не вписується в діловий стиль мого офісу, а в її компетентності я взагалі маю сумніви.

Одягнена казна-як — що це за одяг для співбесіди? Вона взагалі в курсі, куди прийшла та за чим?

Дівчина надто юна, розгублена, з переляканими очима. Здавалося, вона просто переплутала не тільки двері, а й будівлі, і замість підліткової тусовки випадково забрела на п’ятнадцятий поверх фінансової імперії.

Моя рука механічно лягає на стопку бездоганних резюме, що лежать на краю столу. В цих резюме — вища педагогічна освіта, сертифікати міжнародного зразка, рекомендації від дипломатів і бізнесменів першої сотні... Тут є й поважні жінки з досвідом, і доглянуті красуні, які дуже старалися мені сподобатися.

Але всі вони мають один спільний недолік — мій син їх ігнорував. А деяких взагалі боявся.

А ось зараз цей самий непосида, мій затятий маленький бунтівник, міцно обіймає за шию незнайому дівчину в комбінезоні й щось надто впевнено шепоче їй на вушко. А вона розгублена, але при тім ніжно притискає мого сина до себе.

Я відчуваю внутрішній конфлікт. Адже можна за п’ять хвилин найняти десяток висококласних репетиторів чи доглядальниць. Але знайти рідну душу для власного сина та людину, яку він щиро підпустить до себе, — завдання практично неможливе.

Не знаю, що маю робити, бо душевний крик та очевидні речі роздирають душу. Не можу визначитися, як вчинити з цією дівчиною. Якщо міркувати холодним розумом, я мав би її попросити піти, але я цього зробити не можу.

— Як вас звати? — питаю, і зараз мій голос звучить суворіше, ніж я планував, і дівчина від цього лише ще більше та помітніше занервувала.

— Яна... — тихо відповідає вона, намагаючись міцно тримати малого, який уже встиг перебирати пальчиками її довге русе волосся.

Дивлюся на те, що відбувається, і дещо спантеличений. Моя наречена ніколи не брала сина на руки. А про все інше я мовчу. Бо до свого волосся вона малому торкатися суворо забороняє. Я не знаю, що з сином, але в нього звичка така — гратися волоссям, і край.

— Яна, — повторюю я, спираючись долонями об стіл. Хмикаю і різко ставлю запитання. — Яно, ви бачили тих жінок за дверима? У них за плечима роки досвіду й наукові ступені. А ви прийшли сюди в кросівках... І у вас хоч якась освіта є? І поясніть мені, чому я маю довірити дитину саме вам?

Дівчина затамовує подих, але підводить на мене очі. І переляк у її погляді раптово поступився місцем дивній, майже дитячій впертості.

— Освіта в мене є, — вона на мить замовкає, а тоді, нервово кліпнувши, продовжує. — А чому саме мене взяти на роботу?.. — розгублено повторює, а тоді, ще знизавши плечима, заявляє: — Мабуть, тому, що цим усім жінкам потрібна робота саме у вас, аби продовжувати тримати статус, марку та не опускатися вниз по кар’єрній драбині. А ще їм потрібна хороша заробітна плата, бо такий рівень кваліфікації її вимагає... — впевнено, хоч і трохи тремтячим голосом випалює вона. — А вашому синові потрібен той, хто не буде дивитися на нього з висоти своєї професійності. А навпаки, малому потрібен той, хто просто гратиметься з ним у кросівках і чутиме його, — вона зітхає і, опустивши голову, тихо додає: — А ще мені робота потрібна. Зрештою, це моя перша співбесіда. Я чомусь подумала, що коли я одягну простий одяг, то дитина не боятиметься мене...

Хмикаю, бо, як би це банально не звучало, у її словах є здорова логіка.

Кліпнувши, прикипаю поглядом до сина, який у цей момент потерся щокою об плече дівчини і пильно дивиться на мене, сидячи в дівчини на руках:

— Тату, будь ласка, можна вона залишиться! Вона буде зі мною гратися! Я хочу таку няню. Ну, будь ласочка...

Я мовчки дивлюся на дівчину та сина ще кілька секунд. Хіба я можу так ризикувати власним сином? Ця дівчина виглядає недосвідченою і надто емоційною. Але дитячий вибір для мене важить значно більше за сотню дипломів. Зрештою, якщо щось піде не так, я ж можу обрати іншу няньку. А ще усвідомлюю, що репетиторів знайти легше, ніж людину, яка любитиме мого сина.

— Гаразд, Давиде, я подумаю. А поки злазь з рук дівчини. Нам з Яною потрібно поговорити, — наказовим тоном прошу сина, аби він мене почув, а за мить додаю: — Сину, поки пограйся. Бо ще трішки — і ми поїдемо додому.

Коли дівчина відпускає малого, він біжить до своїх машинок, а я кличу її до себе.

— Яно, проходьте, присідайте. Мені потрібно з вами поговорити.

Доки дівчина йде, я втомлено присідаю у своє робоче крісло і пильно дивлюся на худюще красиве дівча. Простий одяг, ні краплини макіяжу, хоча на пальцях чимало перснів. На худих пальцях також дорогий довгий манікюр. У вухах — довгі сережки. А так навіть придертися нема до чого, сама скромність.