2.

ЯНА

Хвилини тягнулися нескінченно довго. Двері з важкого темно-горіхового дерева час від часу безшумно відчиняються, випускаючи чергову бажаючу спробувати себе на вакансію няні. Деякі дівчата виходять з переможними посмішками на обличчі, інші — з натягнутою ввічливістю. Але жодна з них не виглядає так, ніби почувається незручно чи ніяково, на відміну від мене. Я ж з кожною хвилиною розумію. Що прийти сюди та спробувати себе на вакансію няньки в такому одязі — це просто божевільна ідея. Тепер навіть не розумію, який дідько мене спокусив одягнутися мов пристреленій. Весь гардероб забитий нормальним одягом. Можна ж було поїхати до батька та взяти по-людські речі. Так ні, вирішила випробувати долю. Справді ненормальна. Та каятися пізно. Ситуацію вже не виправити.

— Яна Бойко... — лунає холодний, мов льодовик, голос секретаря. Дівчина із бездоганно гладеньким каре звіряється з планшетом і без емоцій, байдужим тоном кидає: — Заходьте, будь ласка.

Несміло підіймаюся. Шлунок болісно скорочується, а серце починає битися частіше, розганяючи по тілу трепетне, майже панічне хвилювання. Дівчата у відвертих декольте міряють мене співчутливо-зневажливими поглядами. А поважні пані в окулярах лише хитають головами. Пересиливши тремтіння в колінах, я розправляю плечі й роблю перший крок.

Повільно заходжу до кабінету і зупиняюся. Ноги практично тонуть у м’якому, розкішному килимі. Погляд зиркає на дві пари взуття біля дверей. Чоловічі туфлі та дитячі кросівки. Що ж, вирішую і собі роззутися, аби не забруднити сіренький килим з довгим ворсом.

Адже на цьому ж килимку, просто посеред кімнати, сидить та спокійно грається іграшковими машинками маленький хлопчик років п’яти. Щось собі бурчить під ніс. Він зайнятий грою.

Хвилювання накриває мене з новою силою, вибиваючи останній кисень із легень, адже господаря кабінету я бачу лише зі спини. Він теж зайнятий. Втуплююся поглядом у масивну, високу фігуру в бездоганно білій сорочці. Чоловік стоїть біля панорамного вікна, розмовляє з кимось телефоном, повністю ігноруючи мою появу. Я ще більше ніяковію від такого повороту подій та не знаю, як себе поводити.

Раптом малюк відривається від машинок і обертається до мене. Кілька секунд він просто мовчки дивився на мене своїми великими, допитливими очима. Ніби вбираючи мій чудернацький для цього офісу вигляд.

А потім сталося те, чого я найменше очікувала. Хлопчик раптово зривається на рівні ноги й біжить просто до мене.

— Нарешті ти прийшла! — вигукує він із щирим дитячим захватом. — Я так чекав на тебе...

Він простягає до мене маленькі рученята, ніби проситься на руки. Я геть розгубилася. Руки затремтіли, але я підкорююся імпульсу й дбайливо беру малого на руки, міцно притиснувши до себе.

Малюк, сидячи в мене на руках, заглядає мені в очі. І, анітрохи не соромлячись, одразу влаштовує мені справжній допит:

— Як тебе звати? Ти ж будеш зі мною гратися? Ти ж будеш моєю новою нянею? Так?

Я не встигаю навіть відкрити рота, щоб відповісти, як чоловічий голос біля вікна раптово стихає. Батько хлопчика повільно обертається від вікна, тримаючи телефон біля вуха, і, пильно глянувши на мене, сухо кидає у слухавку:

— Зачекай, кохана, я зараз передзвоню.

Він відкладає телефон на стіл і прискіпливо-важким, проникливим поглядом дивиться на мене.

Його сірі, мов граніт, очі проходяться по мені, наче вивчаючи кожну деталь: мій джинсовий комбінезон, кросівки біля дверей й малого, який так несподівано та міцно обійняв мене за шию. Від цього погляду повітря в кабінеті здалося надто густим, а моє нервування сягнуло нової, просто критичної позначки.

Щоки миттєво вкриваються густим рум’янцем. Мені дуже соромно за свій одяг. Бо тепер я чудово розумію, що одяг у такому місці — це моя репутація, візитна картка та рекомендаційний лист. Тож почуваюся жахливо і розумію наслідки своєї впертої зухвалості.