1.

ЯНА

Серце калатає в навіженому ритмі, перебиваючи навіть шум вечірнього трафіку, що лишався там, далеко внизу за скляними фасадами будівель. Я стою в холі головного офісу компанії й почуваюся крихітною мурахою, яку випадково занесло сюди. Бо по-іншому це не назвеш. Он ледь охорона пропустила.

Кліпаю, бо тут дуже круто. Бізнес-центр у сотні разів крутіший, ніж у батька. Тут, як то кажуть, усе дорого-багато.

Мармур, який віддзеркалює світло сотень софітів, панорамні вікна заввишки в кілька поверхів, стримана розкіш, що буквально кричить: куди ти приперлася, тут тобі точно не місце. Але я вперто підіймаюся ліфтом нагору.

На потрібному поверсі двері ліфта безшумно розсуваються, і я роблю крок у коридор. Тут моє серце, здається, взагалі пропускає декілька ударів, а потім розпачливо зупиняється.

Тут, у просторому залі очікування, чекає цілий жіночий арсенал. З десяток жінок точно. І не просто жінок, а справжніх претенденток на роль ідеальної няні для дитини відомого мільярдера.

Я спантеличено та повільно оглядаю присутніх, і з кожною секундою моя надія отримати цю роботу тане, наче лід під липневим сонцем.

Зовсім поруч сидять поважні жінки за сорок: в окулярах із дорогою оправою, у суворих ділових костюмах, із сухими, зібраними в ідеальні вузли зачісками. Від одного їхнього вигляду віє чималим педагогічним стажем, знанням як мінімум п’яти мов і методик раннього розвитку. Тому моя скромна персона на їхньому тлі просто губиться.

Переводжу погляд в інший бік, де розташувалася група зовсім молодих дівчат. Вони справжні красуні. Одна краща за іншу, і вони пішли іншим шляхом, на відміну від інтелігенції. Вирішили зробити акцент на своїй юності та привабливості. Їхні прикиди межують з елегантною відвертістю, ніби вони прийшли не до дитини, а одразу на співбесіду до самого мільярдера з далекоглядними планами. Глибокі декольте, короткі сп спідниці, підбори, що цокотять по мармуру, та бездоганний макіяж.

І посеред цього ярмарку досконалості стою я. Одягнена у джинсовий штанний комбінезон, у білій футболці та таких же кросівках.

Господи, про що ти тільки думала, коли збиралася на цю співбесіду? — промайнуло в голові. — В чому приперлася сюди? Це треш. І недивно, що усі претендентки переглянулися, коли я прийшла. Звісно, куди ж мене до них: одні — аристократки, інші — спокусниці, а я мов не від світу цього. Схожа на кур’єра з доставки піци. Тільки фірмової емблеми не вистачає.

Видихнувши, тихенько вітаюся та зупиняюся осторонь.

Дівчата й жінки довкола стиха, але виразно обговорюють свій колосальний досвід. Літня жінка поруч надто впевнено заявляє:

— От я використовую виключно систему Монтессорі з елементами вальдорфської педагогіки…

— Ой, це ж чудово. Бо от я працювала в родині дипломата в Женеві три роки, маю рекомендації від цих поважних панів.

Слухаючи ці розумні й впевнені розмови, я подумки збиваюся в клубочок. Моя присутність тут — помилка та абсолютний абсурд. Я вже зрозуміла з першої ж секунди: я не пройду. Мене навіть до кабінету не впустять у такому прикиді.

Але забратися та піти я теж не можу. Впертість, яка завжди йшла попереду мого здорового глузду, змушує мене сісти на край останнього крісла. Обіймаю себе руками і мовчки чекаю своєї черги. Навіть питати ні в кого нічого не хочеться. Почуваюся геть незручно.

Видихаю, бо тут я через свою дурість. Місяць тому я, бачте, не впоралася з керуванням і вщент розбила батькову машину. Батько, людина жорстких принципів, тоді не став кричати. Він просто спокійно забрав ключі від моєї квартири, заблокував картки й висунув ультиматум:

— У двадцять три треба вже мати голову на плечах і відповідати за свої вчинки, Яно. Тож відсьогодні орендуєш квартиру та шукаєш роботу, як усі прості люди. Хоч офіціанткою, хоч прибиральницею. Працюєш рівно рік і забезпечуєш себе сама. Бо в іншому разі я тебе знати не хочу.

Квартиру я орендувала, довелося ювелірні прикраси закласти в ломбард. І ось я тут. Бо ні офіціантка, ні прибиральниця з мене нікудишня. Я чудово розумію, що моє очікування тут — це повний провал. Але ще вперто сиджу та чекаю. А раптом станеться диво?

Але див у світі мільярдерів не буває, це я знаю точно. Бо в іншому випадку мене б тут не було.

Розмитим поглядом прикипаю до своїх кросівок та з гіркотою все усвідомлюю і прекрасно розумію. Але при тім продовжую сидіти, вирішивши таки випробувати свою удачу.