Глава 31

ВЕРОНІКА

Дорога до маєтку Мірошника мене вимучує. Я навіть подумати не могла, що він проживає в такому елітному районі. Я у схожому районі була одного разу у справах. Тож можу собі уявити, в якій розкоші проживає цей чоловік. Я раніше якось над цим не замислювалася. А от тепер почуваюся незручно та скуто. Не дивно, що діти чоловіка поводяться, мов родичі Англійської королеви. Тепер все ясно.

Ще більше нервую, коли машина чоловіка в’їжджає в розкішний двір. Я такі володіння лише в кіно бачила та на фото в інтернеті. Мене не покидає нестримне бажання піти звідси. Напевно, колишня менеджер з кадрів теж такого ж рівня, як і Мірошник. Напевно, саме тому вона дозволила собі так розмовляти з моїм босом. Лише важко зітхаю. Мені від таких думок неприємно. Почуваюся Попелюшкою на фоні цієї розкоші, тільки сажі на обличчі не вистачає.

Ні, жила собі спокійно. Ходила на роботу, все, не враховуючи Ігоря, добре було, а тут тобі на — нова робота і свіжі пригоди на мою голову.

Машина зупиняється, і я сама виходжу з авто. Почуваюся страшенно незручно та некомфортно. Покинувши салон машини, одразу зупиняюся, бо йти до будинку не хочу. Та й навіщо я там? Якщо мій бос має розмову зі своїми дітьми, то хай проводить її сам.

— Вероніко Сергіївно, ходіть з нами. — раптом кличе мене чоловік.

Я розгублено оглядаюся і спантеличено дивлюся на нього. Не маю бажання йти до будинку, як і не хочу брати участі у цій розмові. З мене на сьогодні достатньо.

Ловлю на собі невдоволені погляди дітей, які точно бачать в мені ворога номер один, а їх батько холодно просить.

— Вероніко Сергіївно, покваптеся. Нас іще чекають справи.

Не хочу сперечатися. Мій шеф і так не в настрої, тож не хочу нариватися на неприємні компліменти.

Повільно йду позаду. Знову сподіваюся, що мені не доведеться брати участь у цій розмові.

Аби не думати ні про що, розглядаю все навколо. Дизайн, інтер’єр та краса мене вражають. Хоча чому я дивуюся, тут по-іншому бути не може.

Пройшовши крізь розкішну вітальню з білими м’якими меблями, йдемо далі, оминувши колони. Опиняємося біля чорних дверей, які прочиняє Дмитро і запрошує нас всередину. Це ігрова кімната, судячи з меблів та іграшок. Діти одразу йдуть до двох крісел-мішків. Соня присідає у білий мішок, Костя — у синій. Я зупиняюся одразу біля дверей. Нервуючи, тримаю свою сумочку.

Мій шеф зупиняється напроти дітей і суворо звертається до них.

— Я слухаю. Поясніть мені, будь ласка, свою поведінку. Що такого вам сказала нова репетиторка, що ви її так принизили? Вона після вас не могла уроки вести в інших дітей... Поясніть мені — хто ви після цього? Ви малі монстри, які не мають поваги до нікого. — він замовкає, крокуючи кімнатою, виконаною у зелених тонах. Дмитро довго мовчить, а тоді знову звертається до дітей. — Я з вами двома ради не даю. Тож обирайте, хто з вас відправиться до матері просто сьогодні, а хто залишиться зі мною...

— Ми обоє підемо до мами, — раптом заявляє Костик за обох.

— Я не хочу до мами. Я не терпітиму вітчима... — вибухає невдоволенням Соня, капризно заклавши руки на грудях.

Мірошник важко зітхає і порушує тишу.

— Мати вас обох не вивезе. Ви сьогодні перетнули здорову межу дозволеного. Тож аби уникнути схожого, вас потрібно розділити або записати на сеанс до психолога, але теж по одному. У вас є вибір. І якщо ви його не зробите, я зроблю так, як вважатиму за потрібне.

— Тату, не розділяй нас, будь ласка. Тобі ж навіть психолог скаже, що нас не можна розділяти.

Дмитро мовчить, а я розумію, що тут малі мають рацію, але я мовчу. Мені трохи не подобається різкість мого боса, але ж я не можу втручатися у його виховний процес. Тут батько він.

— Вас розділяти не можна, а от вам знущатися з людей можна. Ні, мої хороші. У вас є вибір, але на англійську ви ходитимете по одному, і тепер вашим репетитором буде Вероніка Сергіївна.

Оце так заява?! — обурююся в душі. — А мене хтось питав, чи я цього хочу? Але мовчу. Своє невдоволення викажу потім.

— Але, тату... — щось хотів заперечити малий, та батько перебив його.

— Ніяких «але» — це не обговорюється. Якщо ви і надалі будете продовжувати в цьому ж дусі, у вас будуть різні школи. І мені байдуже, що сказав психолог. Мені цікаво, що він скаже на ваші витівки... — Мірошник на мить замовкає, а тоді роздратовано додає. — А я вам скажу, що скаже психолог — що ви невиховані, розбалувані мажори, яким все можна. Про те, що сказав би мій дідусь на вашу поведінку, я мовчу. Бо це тепер карається законом.

Малі дивляться на батька квадратними очима, напевно, здогадалися, що він мав на увазі. А він, крокуючи, продовжує.

— Отож, від сьогодні у вас репетиторство по черзі і вдома. Ніяких гулянок з друзями у парку — два тижні. Телефони виключно у школі. Комп’ютер — повне табу. Телевізор також. На ці два тижні книги — ваші найкращі друзі. Сон суворо о двадцять другій. Це лояльне покарання за вашу поведінку. А як будете продовжувати бойкот або я отримаю скаргу від Вероніки Сергіївни... у вас будуть додаткові гуртки, будемо вибивати дурість знаннями та хобі. Зрозуміло? — холодно питає батько.

Діти вперто мовчать, схиливши голови, а Мірошник роздратовано перепитує.

— Я не чую?

— Зрозуміло. — ледь чутно разом промовляють діти.

Раптом Костик підіймає голову й питає.

— Тату, ти так і не сказав, чому Вероніка Сергіївна приїхала з тобою?

Дмитро оглядається на мене й кличе.

— Вероніко Сергіївно, підійдіть.

Я несміло підходжу, мені трохи незручно перед дітьми. Зупиняюся поруч, а мій бос випалює.

— Вероніка Сергіївна від сьогодні працює у моїй компанії, також буде навчати вас англійської, а окрім цього Вероніка Сергіївна — моя половинка. У нас стосунки, тому попрошу мати повагу до неї. Бо я більше ваші протести терпіти не збираюся. Я також маю право на щастя...

В кімнаті вмить стало надто тихо. Я, здається, навіть не дихаю. У вухах зашуміло. Я шокована такою заявою не менше малих. Не можу нічого збагнути, але й сказати нічого не можу. В мене шок від такої заяви. Я розумію, що напевно Мірошник щось замислив. Мені важко зрозуміти його логіку. Але він мусить мені все пояснити, коли ми опинимося наодинці. Адже він щойно жорстоко підставив мене перед своїми дітьми.