Глава 29

ВЕРОНІКА

Сама виходжу з машини, бо дуже хвилююся. Боюся, що діти точно влаштують бунт. І добре знаю свою знайому. Вона дуже принципова і любить порядок. Тож якщо двійня щось витрусила, то їхньому таточку точно перепаде.

Встигаю зробити два кроки, як мене зупиняє Мірошник.

— Вероніко Сергіївно, мені ваша підтримка потрібна. Я прошу вас, підіграйте мені.

— В сенсі? — нічого не розумію, і від цього моє хвилювання ще більше посилюється.

— Вероніко, щоб я не сказав своїм дітям, нічого не заперечуйте. Вони знову взялися за своє, і мені потрібно трохи їх провчити та дати зрозуміти, що світ обертається не лише навколо них. — Дмитро зітхає і з проханням дивиться на мене. — Мені дуже ваша допомога потрібна.

Мені шкода цього чоловіка, в нього теж день був не дуже, ще й діти діймають.

— Я постараюся, — все, що встигаю сказати, бо знову дзвонить мій телефон.

Виймаю гаджет із сумочки і шокована — знову Ігор. Не розумію його настирливості. Не вагаючись, скидаю дзвінок та вимикаю телефон взагалі. Підіймаю погляд на свого боса і лиш тепер розумію, що він дивиться на мене, не зводячи очей.

— Вероніко Сергіївно, що відбувається насправді?

Нервово ковтаю. З хвилину мовчу, а тоді тихо відмахуюся.

— Це особисте.

— Може, допомога потрібна?

— Ні, дякую! Я впораюся сама, — поспішно відмовляюся.

— Ну, спробуйте, — кидає Дмитро, — але якщо раптом не вийде, звертайтеся, буду радий допомогти.

— Спасибі! — тихо дякую.

— Ходімо. Потрібно з моєю бандою розібратися, — здавлено просить він й невдоволено доповнює. — День, звісно, сьогодні видався навіжений. Магнітні бурі чи що?

Чоловік іде до центру, і я несміло йду за ним, лиш хмикнувши в душі на його слова. Схоже, це не тільки бурі, а й парад планет та ретроградний Меркурій — все в одному. І це іще не кінець. Я знаю, що Ігор не відстане, та й цікаво, що витрусила двійня, якщо викликали батька.

Входимо в центр, і мій бос йде прямо до кабінету завідувачки. Розумію, що проблема значно серйозніша, ніж я могла уявити.

Входимо в кабінет завідувачки, Дмитро вітається, а я ловлю на собі спантеличені погляди дітей та здивування хорошої знайомої. Вона відповідає на привітання батька дітей і холодно заявляє:

— Дмитре Олександровичу, добре, що ви з підтримкою. — Вона замовкає, пильно дивлячись на батька дітей. — Отож, при всій повазі до вас, Дмитре Олександровичу, я відмовляюся навчати ваших дітей у нашому центрі. Пошукайте собі інший заклад, з більш компетентними та професійними педагогами. В нашому закладі, як виявилося, таких немає. Пробачте.

Мірошник зміряв дітей, які сидять з похиленими головами, недобрим поглядом і, важко зітхнувши, звертається до завідувачки.

— Лідіє Романівно, може, поясните, що трапилося?

— Поясню, — невдоволено кидає красуня в окулярах, одягнена у синій діловий костюм. — Ваші діти нахамили новій репетиторці, бойкотували її заняття, а також обізвали її недовчителькою. Висновки робіть самі. — Вона переводить подих і додає: — Тож, Дмитре Олександровичу, ваші діти не можуть більше навчатися у моєму закладі. Я ціную ментальне здоров’я своїх працівників.

Мірошник декілька разів змінився на обличчі, розлючено дивлячись на дітей.

— Це правда? — але малі схилили голови і навіть не ворушаться. — Я кого питаю? Все, що сказала Лідія Романівна, правда?

— Правда! — сухо відповідає Костик, на мить піднявши голову.

Дмитро кипить від люті. Бачу, як емоції ходять по його обличчю. Він з хвилину мовчить, а тоді наказує:

— Піднялися та перепросили Лідію Романівну.

Малі без зайвих слів підіймаються і в один голос просять вибачення. Але в їхньому голосі і натяку на каяття немає.

Мій бос зиркає на мене і просить:

— Вероніко Сергіївно, заберіть, будь ласка, дітей та йдіть до авто. — Він простягає мені ключі.

Почуваюся не конче зручно, але, забравши ключі, чекаю, доки діти підуть зі мною, та вони вперто стоять.

— Костю, Соню, ідіть з Веронікою Сергіївною, чи вам особливе запрошення потрібне?

Малі таки йдуть з кабінету завідувачки, і я йду за ними. Мене охоплюють не найкращі емоції. Після почутого не знаю, як поводитися з дітьми. Виявляється, зі мною вони ще дуже добре поводилися. Я справді дещо шокована. Не розумію, звідки в таких малих дітей стільки отрути та нелюбові до всіх.