Глава 28

ВЕРОНІКА

Сівши в машину свого боса, я відчуваю, як тремчу. Моє тіло охоплює тремор. Напевно, я занадто сьогодні перенервувала. Забагато подій на один день, ще й тепер Мірошник везе мене невідомо куди.

— Дмитре Олександровичу, може, ви все ж скажете мені, куди ми їдемо? — таки питаю, бо нерви здають. — Якщо чесно, хочеться знати наперед, до чого мені бути готовою?

Чоловік зітхає, пригальмовуючи на пішоході, і на мить зиркає на мене.

— Ми їдемо у центр розвитку дитини «Всезнайко».

У мене щелепа впала від таких новин. Я шокована, бо здогадуюся, навіщо ми туди їдемо. Нервово ковтнувши, з хвилину мовчу. Мені хочеться розплакатися, але стримуюся. Впоравшись з емоціями, питаю:

— Для чого ми туди їдемо? Невже у вас там справи?

— Так, Вероніко Сергіївно, у мене там найважливіші справи, — холодно відмахується шеф. — І ці справи чекати не можуть. У цьому центрі мої діти, які знову не знайшли спільної мови з черговим вихователем...

У мене знову шок. Ну я все розумію, діти викинули черговий фокус, а я тут яким боком?

— Дмитре Олександровичу, а мене ви навіщо взяли з собою? — таки питаю, бо нервова напруга від майбутньої зустрічі з цією шаленою двійнею знову стрибнула догори.

— Так потрібно, — лише відмахується Мірошник і просить. — Вероніко Сергіївно, не ставте зайвих запитань, ви краще виконуйте те, що я казатиму, а ще краще — не заперечуйте те чи інше.

Чудово! Обурююся в душі. Що він вигадав? Якщо чесно, не зовсім розумію його, але тепер мовчу. Схоже, він і так мені нічого наперед не скаже.

Здригаюся від телефонного дзвінка. Вийнявши телефон, торопію. Дзвонить мій колишній коханий. Кілька разів кліпаю. Зараз не найкраще місце для щирих розмов з ним. Скидаю дзвінок. Ще не вистачало, аби Мірошник чув мою розмову. Але, схоже, Ігор налаштований рішуче, бо телефонує вдруге. Знову скидаю дзвінок, зловивши на собі напружений погляд свого боса.

— Вероніко, щось трапилося? Чому ви слухавку не берете? — з турботою цікавиться чоловік поруч.

— Дмитре Олександровичу, це мій коханий телефонує, — обманюю, не знаю, навіщо я це сказала, але мені хочеться подраконити цього чоловіка за те, що мені довелося сьогодні пережити. Та за те, що практично без моєї згоди веде мене до своїх дітей. Зволожую вуста і додаю. — Я не хочу, аби мій молодий чоловік почув, що я не одна. Мені потім удома скандали та сцени ревнощів не потрібні.

Повисає тиша. Напевно, цей чоловік дещо шокований моєю відповіддю. Але ж звідки йому знати, в стосунках я чи ні.

Не знаю, скільки ми мовчали, але першим тишу порушує Мірошник.

— У вас є молодий чоловік?

— Так. А чому повинно не бути?

Мірошник розгублено знизує плечима.

— Ви красива, розумна, молода, то це нормально, що у вас є пара. Але я не помітив обручки, тому й подумав, що ви не без пари. Пробачте. Я не мав на увазі нічого такого і образити вас не хотів.

Мимоволі посміхаюся. От і добре. Хай думає, що я не одна та не плекає марних ілюзій. І ще хай навіть не думає, що возитимусь з його дітьми.

Телефон дзвонить знову, і знову це Ігор. Але ігнорую дзвінок, увімкнувши тишу.

— Вероніко Сергіївно, це, звісно, не моя справа, але якщо ви зараз не візьмете слухавку, то у вашого молодого чоловіка буде іще більше питань до вас.

Зітхаю та таки беру слухавку.

— Вероніко, це що за приколи? Ти де? Чому не на робочому місці? Що за позов до суду мені прийшов? Як це розуміти?

— Ігорю, мені зараз незручно розмовляти, перетелефонуй, будь ласка, пізніше.

Вдаю люб’язність. Не хочу, аби Мірошник був у курсі моїх розбірок. Поспіхом кладу слухавку та ставлю беззвучний режим. Не хочу, щоб колишній знову діймав дзвінками.

Тільки встигла видихнути, як мій бос звертає до центру «Всезнайко». Нерви знову натягуються. Щось мене зустріч з двійнятами не тішить. Я тільки втішилася, що позбулася цих капризунів, як от тобі на. Наче доля насміхається з мене. Можу уявити, що вони скажуть, коли побачать мене. А ще мені не дає спокою те, що Дмитро привіз мене сюди посеред робочого дня. А що скаже моя хороша знайома? Ох! Лише зітхаю.