Глава 26

ДМИТРО.

Зупинившись біля панорамного вікна, просто стою, втупившись невидющим поглядом на метушливе місто внизу. Ніщо не тішить. А слова дівчини-економіста не йдуть з голови. Евеліна кохає мене. Це щось новеньке. Ні для кого не таємниця, що у мене є Ліля. Вона навіть декілька разів була зі мною в офісі. Я це зробив навмисно, аби представниці прекрасної статі не плекали щодо мене жодних ілюзій. Але я не представляв її дітям, у нас із цією дівчиною чіткі домовленості. Саме тому вона не була на жодних корпоративах чи вечірках зі мною. Навіть моя колишня глузує з мене, мовляв, ще досі маю почуття до неї. Мовляв, саме тому не маю жодних стосунків з жінками.

Звісно, це не так. Але я не заперечую цього. Можливо, це підіймає самооцінку моєї колишньої, тож хай тішиться. Бо, при всьому, вона все одно залишається матір’ю моїх дітей, які останнім часом надто озлобилися на неї і не хочуть йти з нею навіть на прогулянки. Я ж, навпаки, стараюся їх вмовити та переконати, на зустріч з матір’ю, але вони в мене надто розумні та дуже принципові.

Покидаю свої роздуми та прислухаюся до своїх внутрішніх відчуттів. У тілі відбувається щось дивне, я весь на емоціях. Те, що сьогодні відбулося у мене в офісі, для мене — шок. Але я маю це прийняти гідно. Моя компанія престижна і займає високі рейтинги, тож тут має бути порядок, спокій та злагоджена робота.

Здригаюся, коли у двері стукають. У душі хмикаю. Напевно, іще бажаючі на звільнення. Що ж, я не монстр, аби утримувати людей силою. Кожен має право вибору.

Дозволяю увійти і дещо спантеличений, бо до мене входить білявка — та сама менеджер, що приходила щойно з шатенкою зі заявою на розрахунок.

— Дмитре Олександровичу, пробачте, будь ласка! Я не хочу йти від вас... — проситься вона, невпевнено зупинившись посеред кабінету та зіщулившись.

— Вже пізно, — холодно відмахуюся та розвертаюся назад до вікна. — Я ж питав, чи ви добре подумали?!

— Пробачте, будь ласка! Я піддалася впливу... Але насправді я не хочу йти від вас.

— Аріно Степанівно, мені не потрібні у компанії люди, які не мають власної думки. Бувайте! — холодно кидаю через плече.

— Пробачте! Мені дуже соромно! — тихо шепоче дівчина, і я чую, як вона йде до дверей.

Не знаю, що відчуваю у цей момент. Мені шкода її, а ще водночас хочеться відірватися на ній за всіх. Але я не можу так вчинити. Як і прийняти її — не можу. Хоча дещо таки можу, і це було б хорошим уроком для інших.

— Аріно Степанівно, поверніться! — суворо наказую, перш ніж дівчина встигає прочинити двері.

Вона несміливо повертається та завмирає на місці.

— Я згоден залишити вас, але при умовах. Звісно, якщо ви погодитеся.

— Я слухаю, — витирає сльози дівчина.

— Якщо ви залишитеся у компанії, цього місяця ви працюєте без зарплати. І на своїй посаді ви більше не працюватимете. Ви тепер обійматимете посаду менеджера з кадрів. І ще одне — цей місяць випробувальний для вас. Якщо не впораєтеся, то так чи інакше підете.

Дівчина нервово ковтає, з хвилину мовчить, а тоді, тихо опустивши очі, шепоче:

— Мені дуже потрібна ця робота. Я згодна.

Я примружуюся. Останні слова дівчини зачіпають мене. Я гадав, вона піде, але...

— А робота чому потрібна? — суворо цікавлюся.

— Це особисте, Дмитре Олександровичу. Спасибі вам! Мені дуже соромно, — вона несміливо підіймає погляд та питає: — Я можу йти?

— Ні. Я вас не відпускав. Проходьте та розкажіть, навіщо робота потрібна?

Моя підлегла несміливо підходить і винувато зізнається:

— Тато хворіє. Ми йому на операцію збираємо...

Такого я не чекав почути. Тому, пильно дивлячись на дівчину, прошу:

— Аріно Степанівно, розкажіть, будь ласка, детальніше.

— Навіщо вам це? Нам уже небагато залишилося... — зізнається вона. — І якщо ви мене не звільните, то до осені нам вдасться назбирати всю суму.

Маю чимало запитань, але вирішую не чіпати дівчину. Я все з’ясую сам, а зараз я повинен ввести її в курс нової посади. Змінити свої вимоги та побажання стосовно працівників — тих, що уже є, та майбутніх. Адже, як виявилося, підбір кадрів — дуже важлива річ. Та я це пізно зрозумів.