Глава 25

ДМИТРО

Проводжаю Вероніку поглядом. І коли вона зачиняє двері, посміхаюся.

А вона — молодець. Вміє тримати планку.

Саме такі кадри мені потрібні. Щоб не трапилося — а вона тримається на висоті. Вміє керувати своїми емоціями та знає, чого хоче. Це як захоплює, так і приваблює.

Одразу віддаю наказ телефоном секретарці — передати необхідні документи своєму перекладачу.

Видихнувши, присідаю у крісло. На душі осів згусток. Збагнути не можу, що це з моєю менеджеркою з кадрів? Завжди тямуща, спокійна, врівноважена... Второпати не можу, що це сьогодні на неї найшло? І як розуміти її поведінку? Звісно, я своє рішення не змінюватиму. Її зневага, проявлена до мене при колективі — це в ніякі ворота. Якщо я закрию на це очі, то завтра мене зневажатимуть всі, кому не лінь, а мені дисбаланс дисципліни у колективі не потрібен.

Змушений відірватися від думок, бо у двері стукають. Видихаю та дозволяю увійти. Коли в моєму кабінеті з’являється мій старший бухгалтер, вже нічого не розумію. Її появою я дещо спантеличений. Пишнотіла шатенка наближається до мене з двома аркушами А4.

— Дмитре Олександровичу, підпишіть заяви на звільнення.

— Заяви?! — уточнюю я.

— Так, заяви. Мою та Евеліни, — гордо скинувши підборіддя, запевняє жінка та кладе переді мною аркуші.

— А ви чому звільняєтеся? — з повним нерозумінням цікавлюся.

— Тому, що ви не маєте поваги до своїх підлеглих, — невдоволено фиркає жінка.

Мене просто рве на шматки від такого повідомлення, але я стримуюся. Спокійно беру ручку та мовчки і неквапливо підписую обидві заяви. А тоді подаю їх уже своїй колишній бухгалтерці.

— Було приємно з вами працювати, Маріє Олександрівно. Бажаю якнайшвидше знайти хороше місце праці та керівника, який матиме до вас повагу.

Жінка, забравши заяви, задерла носа догори й подалася з мого кабінету.

Я хмикаю. Хоч би не впала, бідолашна. На що вона розраховувала, написавши заяву? Що я її вмовлятиму залишитися? Чи, може, на те, що я її не підпишу? Хто я такий, аби забороняти людям робити вибір? Звісно, хорошими кадрами не розкидаються, але я не допущу, аби підлеглі вважали, що їм все можна.

Ще не встигаю оговтатися після приходу бухгалтерки, як у двері стукають. Після дозволу до мене входять дві красуні — менеджер з доставки та економіст. Вони теж мовчки кладуть заяви на стіл. Заяви теж на розрахунок. Зиркаю на дівчат — ще зовсім молоді, нещодавно тільки прийшли обидві.

— Дівчата, ви добре подумали? Дороги назад не буде... — холодно попереджаю.

— Добре, — несміло кидає білявка.

— Дуже добре, — запевняє поруч симпатична шатенка. — Евеліна Луківна до вас з щирим серцем та повагою ставилася, а ви? За, що ви так з нею? Ні для кого не таємниця, що ця красуня закохана у вас з першого робочого дня...

В душі хмикаю. Тепер зрозуміло, звідки вітер дує. Вдаю незворушність і без зайвого слова підписую заяви. Подаю їх дівчатам та з іронією кидаю:

— Сподіваюся, Евеліна Луківна для вас роботу знайде. І якщо там ще є бажаючі на звільнення — нехай заходять. — Бачу, як дівчата спантеличено переглядаються між собою, розумію, що, напевно, вони шкодують про свою спонтанність, але мені байдуже. Дівчата йдуть, а я їм навздогін кидаю: — Хоча не варто, я сам це зараз оголошу.

Виходжу за дівчатами у центр офісу й наказовим тоном прошу усіх хвилинку уваги, і коли всі працівники замовкають, звертаюся до колективу:

— Отож, шановне панство, кого не влаштовує робота у моїй компанії і хто підтримує бойкот Евеліни Луківни — у вас пів години. Чекаю вас у себе в кабінеті. І це одне. А інше: якщо я почую пересуди чи плітки у себе за спиною, і не важливо, кого вони будуть стосуватися — догана та позбавлення премій на пів року. На роботі — виключно робота. А особисті інтереси, цікавість до чужого життя — поза офісом. Кого такі умови не влаштовують — сьогодні день відкритих дверей, чекаю у себе в кабінеті і радо підпишу ваші заяви... — переводжу подих та додаю: — Тільки врахуйте один нюанс: дороги назад немає. І не потрібно потім приходити і каятися. Хто піде звідси сьогодні — дорогу сюди може забути.

Розвернувшись, йду до себе. Я дуже сердитий, адже донині я не знав, який бардак у мене коїться. Я не був деспотом із підлеглими, але тюхтієм теж не буду. З чого вони вирішили, що їм можна так зневажливо ставитися до мене?