Глава 24

ВЕРОНІКА.

На ватяних ногах підходжу до невеличкого дивана і присідаю на нього.

Боже мій милий, куди я потрапила? Це справді гадючник. Як тут вижити?

Мені реально погано. Руки тремтять. Я хочу піти звідси якнайдалі і ніколи сюди не повертатися. З таким балаганом мені довелося зустрітися вперше, і я заскочена.

— Вероніко Сергіївно, що з вами? — заклопотано цікавиться Дмитро.

Я на мить зажмурюю очі, а тоді повільно підіймаюся і відверто заглядаю в очі чоловіка.

— Дмитре Олександровичу, я все розумію... — зволожую вуста, бо говорити важко. — Це ваша компанія, відповідно, тут у вас свої правила, але я не впевнена, що зможу працювати у такій атмосфері. Для мене це буде надто складно... Може, вам краще пошукати когось іншого...

— Вероніко Сергіївно, мені прикро, я реально не очікував такого від свого менеджера з кадрів, — щиро зізнається Мірошник та перепрошує. — Прийміть мої щирі вибачення, і на майбутнє я враховуватиму такі нюанси, бо, якщо чесно, я сам не очікував на такий поворот подій. І заскочений не менше вас.

Набираю повні легені повітря. Мабуть, він каже правду, але я після всього почуваюся не найкраще. Нервово кліпаю і таки звертаюся до чоловіка.

— Дмитре Олександровичу, мені потрібно добре подумати, перш ніж залишитися працювати у вашій компанії.

— Вероніко Сергіївно, ви не можете відмовитися — у нас післязавтра переговори.

Я, хмикнувши, присідаю на диван. Мені стояти важко, ще й тремтіння від нервової напруги посилюється.

— Дмитре Олександровичу, я після всього, що тут побачила, залишитися не можу, — здавлено кидаю. — Через мене ви звільнили людину... — підіймаю погляд на чоловіка, який надто відверто дивиться на мене згори вниз. Від цієї відвертості відводжу очі. — Ви хоч уявляєте, як тепер до мене ставитимуться ваші підлеглі?

— Нормально будуть ставитися, бо в іншому випадку...

— Ви і їх звільните? — не даю договорити йому. — Це некомпетентно — звільняти цінні кадри через дрібниці.

Мірошник з хвилину мовчить прикипівши до мене пильним поглядом.

— Некомпетентно допускати безлад у компанії. Бо сьогодні мені здалося, що тут має владу дехто інший, а не я. Сьогодні моя підлегла своєю зухвалістю опустила мене в очах інших, а я цього не дозволю. Бо якщо я закрию очі на це сьогодні, то завтра всі вважатимуть, що така поведінка — це норма, — суворо відмахується чоловік, упевненою ходою йдучи до столу.

Дивлюся йому у спину і вперше ловлю себе на тому, що він досить привабливий та цікавий. Але навіть при цьому мені важко погодитися залишатися у його компанії.

— Дмитре Олександровичу...

— Вероніко Сергіївно, — розвернувшись, не дає мені договорити чоловік. — Я розумію, у якому ви зараз шоку, тому готовий просто зараз відвести вас до психолога і на сьогодні надати вихідний. Але завтра чекаю вас на роботі.

Я нервово ковтаю. Це все, звісно, добре, але страх мене не відпускає. Тому, набравшись сміливості, заявляю:

— Це дуже великодушно з вашого боку, Дмитре Олександровичу, але ні. Мені цього не потрібно. Спасибі! — переводжу подих і продовжую. — Якщо вже усе так складно, то я хочу залишитися у вас працювати на випробувальний термін. Я розумію, що не повинна ставити вам умови, але я не впевнена, що зможу працювати у такому колективі, — зволожую вуста і, стараючись не дивитися на чоловіка, прошу. — А вас попрошу по максимуму обмежити моє спілкування з колективом. Я звикла працювати наодинці, тож для мене це не проблема. В іншому випадку, я не впевнена, що вийду завтра на роботу, — знову жадібно ковтаю повітря й додаю. — І ще одне: я у вашій компанії виконуватиму лише те, що входить у мої обов’язки, а все інше мене не обходить. І наостанок: жодні корпоративи, вечірки та все в цьому роді мене не цікавить. Тож попереджаю — участі у цьому я не братиму.

Чоловік, примружившись, кілька хвилин мовчить. Мені чомусь здається, що зараз виставить мене з кабінету, так, як свого менеджера з кадрів. Але він, видихнувши, порушує тишу спокійним тоном.

— Зважаючи на ситуацію, що склалася, я згоден піти вам на поступки. Хоча останнє — це перебір, але це питання я згоден відкласти на потім. А зараз, якщо бажаєте, можу відвести вас додому.

— Дякую! Я краще піду у свій кабінет, а ви надайте мені зразки попередніх перекладів, аби я могла з ними ознайомитися та зрозуміти, з чим мені доведеться мати справу, — холодно відмовляюся.

— Ви впевнені? — з турботою цікавиться чоловік.

— Абсолютно.

— Ходімо, проведу, — одразу зголошується мій новий шеф.

Звісно, мені це приємно, але в цей момент я не можу собі дозволити заперечити його супровід, та й погодитися на нього не можу.

— Дмитре Олександровичу, спасибі, я сама, — все ж заперечую та звертаюся до чоловіка. — І ще, у мене до вас буде прохання...

— Слухаю вас уважно, — зупиняється зовсім поруч красивий, привабливий чоловік.

Відверто заглядаю у його красиві очі і впевнено заявляю:

— Мені дуже хочеться, аби наше з вами спілкування та перетинання на роботі було мінімальним. Бо після сьогодні всякі чутки поповзуть офісом, особливо після того, як ви несли мене на руках. Мене вже точно поливають брудом всі, кому не лінь... Тому постарайтеся, аби я не застрягла у цій грязюці пліток цілком.

Розвернувшись, йду з кабінету. Я бачила, якими очима дивився на мене Мірошник. Але це радше необхідність, ніж моя забаганка. Я не винна, що в нього не колектив, а гадючине кодло.