Глава 21

ВЕРОНІКА.

За розпитуваннями Мірошника ми доїхали до його офісу. Я навіть трохи розслабилася. Він виявляється не зовсім монстр. Але все одно цілком розслабитися не можу.

Зупиняємося на паркувальному майданчику. Велетенська будівля вражає. Тут усе з розмахом. І ця вся розкіш мене по-новому лякає, хочеться повернутися назад у свій скромний маленький офіс до Ярослава.

У фойє Дмитро зустрів свого заступника — Олександра Олександровича. Він познайомив нас, і ми одразу всі разом подалися до ліфта. Я почуваюся скуто і не можу розслабитися у компанії чоловіків. Хоч це не вперше, адже за перекладами мені доводиться перебувати здебільшого в чоловічих компаніях, але це інше. Там я на кілька годин — і все, а тут на постійній основі. Саме це не дає дихати спокійно.

Доки підіймаємося ліфтом, чоловіки спілкуються про справи, а я шалено нервую. Ліфт зупиняється, і Мірошник кличе мене за собою. Мовчки йду за ним, а він віддає наказ своєму підлеглому зібрати всіх у конференц-залі на п’ятихвилинку. Від цього нервую ще більше. А ще помічаю, як багато працівників зиркають у мій бік. Тут усі одягнені в дорогі костюми. Я теж маю два таких, і один з них сьогодні на мені. Але це, можна сказати, мої парадні костюми — для особливих випадків, бо, як то кажуть, документи і в джинсах можна перекладати.

Невпевнено йду за своїм новим шефом, який входить у приймальню, і, привітавшись зі своєю секретаркою — ефектною білявкою, — цікавиться:

— Ірино Віталіївно, кабінет, який я просив підготувати, уже готовий?

— Так.

— От і чудово, — сухо кидає він та оглядається за мною. — Вероніко Сергіївно, ходіть зі мною.

Чемно йду з чоловіком, а він звертає у бік свого кабінету та веде мене до ще одних дверей. Здогадуюся, що за ними, швидше за все, і є мій кабінет.

Мій шеф, прочинивши двері, пропускає мене всередину. Тут усе в білих тонах: великий стелаж для тек, білий великий стіл, такого ж кольору велике робоче крісло та комп’ютер. Поруч — білосніжний шкіряний диван. Дуже красиво, але я почуваюся геть невпевнено.

— Ось тут ваше робоче місце, Вероніко Сергіївно, — впевнено заявляє Мірошнику і одразу додає. — Але оцінити його більше ви зможете трохи згодом, а поки прошу до конференц-залу.

Оте запрошення мене шалено напружує. Скидається на те, що мій новий шеф, хоче представити мене колективу. Нервую, та йдучи за шефом, лаю в умі його, на чому світ стоїть. Бо вже дуже я не люблю оті знайомства.

Краще б роботу дав, ніж даремно час витрачати.

Буквально за хвилину опиняємося в конференц-залі. Дмитро оглядається за мною й у півтону кидає:

— Вероніко Сергіївно, присядьте, де вам зручно.

У першому ряді є вільне одне останнє крісло — не роздумуючи, там і присідаю. Не хочу привертати до себе зайвої уваги. Мені страшенно хочеться, аби оця п’ятихвилинка якнайшвидше закінчилася, а я опинилася якнайдалі від натовпу.