Глава 19

ВЕРОНІКА

Перш ніж вийти зі свого рідного за ці роки офісу, я разом із новим шефом зайшла до Ярослава.

Він напружено зиркає на мене, але мовчить. Коли ми все узгодили й уже хотіли піти, він попросив мене залишитися на кілька слів.

Дмитро, пильно зиркнувши на мене, переводить погляд на мого вже майже колишнього шефа та сухо просить:

— Ярославе Антоновичу, тільки недовго. У нас справ чимало.

— Дмитре Олександровичу, не хвилюйтеся, це всього кілька хвилин. — запевняє мій уже колишній шеф.

Чоловік іде, залишивши нас із Ярославом наодинці. Опускаю погляд, бо щось підказує, що зараз слухатиму нотації.

— Вероніко, що це було? Чому ти відмовилася працювати з Мірошником? І як це ти з ним знайома? — гуде невдоволено Ярослав. — І зрештою, що це за комедія?

— Ярославе Антоновичу, не потрібно допиту, — піднявши погляд, прошуся. — Я ж погодилася...

— Погодилася вона, — фиркає невдоволено шеф. — Та доки ти погодилася, я мало не посивів. Невже одразу не можна було по-людськи?

— Вибачте, — винувато кидаю.

Ярослав важко зітхає та невдоволено бурчить:

— Гаразд, іди вже. І в гості не забудь заходити, протестантко, — його голос звучить уже тепліше, а на вустах з’являється ледь вловна посмішка. — Удачі!

— Дякую, — зітхаю та додаю. — Не згадуйте лихом.

— Аби ще не плакали... — бурчить Ярослав. — Я ж тебе, мов від серця, відриваю... Зрештою, не забудь тримати зв’язок із Юрієм Семеновичем. Він веде твою справу.

— Спасибі за все, Ярославе Антоновичу... — на емоціях видавлюю, та договорити не встигаю.

У двері стукають, і входить Мірошник, суворо нагадуючи:

— Я перепрошую, Ярославе Антоновичу, нам пора.

— Так, звісно.

Ярослав підіймається та йде нас проводжати.

Дівчата теж прощаються та бажають прижитися на новому місці. І лише тепер мені стає по-справжньому страшно. Новий колектив, нова атмосфера... Доведеться до всього звикати. А я ж сама по собі не дуже балакуча, особливо з незнайомими людьми. Схоже, доведеться мені нелегко, але, що вдієш.

Змушена покинути свої роздуми, бо відривають чоловіки. Ярослав на прощання пригортає мене, чим неабияк дивує. Молюся, хоч би дівчата не бачили, а то зараз почнуть писати та підколювати.

Попрощавшись із Ярославом, Дмитро садить мене в машину, але прочиняє передні дверцята, і я, спантеличено заглянувши в його красиві, голубі очі, цікавлюся:

— Можна я сяду позаду?

— Не можна, — заперечує він і жестом руки запрошує мене присісти на переднє сидіння.

Сідаю в машину — і дивне хвилювання охоплює мене. Бо ж іще не доводилося їздити отак зі своїм прямим шефом. Не можу зрозуміти, чому він посадив мене спереду, адже на задніх сидіннях я почувалася б куди комфортніше.

Нервово напруга лише посилюється. Чомусь лякає нова робота, напружує ця співпраця, та здається, що все це невипадково. Я не вірю, цьому Мірошнику. Не вірю, що це просто збіг. Мене не покидає думка, що цей чоловік у такий спосіб хоче помститися за своїх дітей.

Навіть уявити боюся, якою буде наша співпраця та до чого мені слід бути готовою. І якщо чесно я зовсім не готова до зустрічі з дітьми цього чоловіка. Сподіваюся, вони до нього в офіс не їздять.