Глава 18

ВЕРОНІКА.

Почуваюся зовсім незручно, адже відчуваю на собі відвертий погляд чоловіка навпроти. Легкий тремор охоплює тіло, а хвилювання посилюється. І як тільки за Ярославом зачиняються двері, Дмитро звертається до мене.

— Я слухаю, вас, Вероніко Сергіївно. Чому ви відмовляєтеся від співпраці зі мною?

Опускаю погляд, хаотично шукаю відповідь у голові, та логічного пояснення знайти не можу. Нервую та просто мовчу.

— Вероніко Сергіївно, чому ви мовчите? Назвіть мені хоча б одну причину, своєї відмови.

Серце гуде у грудях так, що аж у вухах шумить, а я нічого не можу пояснити. Просто не хочу працювати з цим чоловіком. Знаю, якщо відмовлюся, то мій шеф винесе мені догану. І напевно його адвокат відмовиться братися за мою справу. Але я до цього готова.

Не сміло підіймаю погляд на батька двійні.

— Дмитре Олександровичу, я нічого не пояснюватиму. Ви краще пошукайте собі когось іншого, бо я...

— Ви думаєте, це так легко? — зривається чоловік невдоволеням, перебивши мене. — Я ледь вас знайшов. Зрештою ви не можете відмовитися, Ярослав Антонович, сказав, що ви згодні на співпрацю. Тільки я от не розумію, чому ви зараз відмовляєтеся? Чи може ви таким чином набиваєте собі ціну?

Я різко зиркаю на чоловіка. Його нахабність вивела мене зі себе. Миттєво підіймаюся, та відверто дивлюся в його голубі очі. Тепер зрозуміло, чому його малі такі нахабні. Є у кого вчитися.

— Ну знаєте, що?!! — вибухаю невдоволенням я.

— Що? — теж підіймається чоловік і теж не менш відверто дивиться на мене.

— Тепер я точно у вас працювати не буду. Пошукайте собі ту котра не набиватиме собі ціну... — розлючено фиркаю. Уже не страшно, що скаже Ярослав. Хапаю піджак, телефон та сумочку, й направляюсь до дверей.

Здригаюся, коли раптом мою руку ловить чоловік, та відверто заглядає в мої очі. Я вимушено зупиняюся й розгублено кліпаю. А він тим часом заявляє.

— Вероніко Сергіївно, поясніть свою поведінку. Ви розумієте, що зараз керуєтеся емоціями, а за правилами етикету, ви собі цього дозволити не можете. За це вас можуть дискваліфікувати, навіть якщо ви хороший працівник.

— Хай краще дискваліфікують, тоді не доведеться працювати з вами. — нервово кидаю та висмикнувши свою руку з сильної кисті чоловіка, відступаю від нього.

Дмитро буквально пропалює мене поглядом та надто відверто цікавиться.

— Це через двійнят?

Я лиш нервово кліпнувши опускаю погляд. Не хочу здавати малих. Не маю права. Я більше з ними не займаюся, тож мене ця шалена двійня не хвилює. На запитання чоловіка впевнено відмахуюся.

— Ні.

Дмитро хмикає й надто відверто дивиться на мене.

— Навіщо цей обман, Вероніко Сергіївно? Я знаю, що мої двійнята вас образили. Але довідався я про це надто пізно, а саме після вашого останнього заняття, — зітхає він і додає: — Тож ви можете заперечувати цей факт скільки завгодно, але в суботній вечір я підслухав розмову своїх дітей. Вони щиро каялися за свою поведінку, але…

Я з широко розплющеними очима дивлюся на чоловіка. Не можу повірити, що він про усе дізнався. Поки міркую, він продовжує:

— Я планував сьогодні прийти до центру, аби вибачитися перед вами. Та, як бачите, доля розпорядилася інакше — наша зустріч відбулася раніше.

Дивлюся на чоловіка і навіть не кліпаю. Здається, він не зовсім нахаба, але все одно працювати з ним якось лячно. Видихаю й вирішую зізнатися:

— Сьогодні у центрі ви б мене не знайшли, бо в суботу в мене було останнє заняття. Я ж лише тимчасово заміняла Марію Петрівну.

— Вероніко Сергіївно, мені прикро за поведінку моїх дітей. Але не все так безнадійно. Якщо ви погодитеся працювати зі мною, я все вам поясню. І ви точно зрозумієте малих. А поки що прошу вас залишитися. У мене немає часу шукати іншого кваліфікованого працівника. Вас я ледь знайшов. А абихто мені не підходить…

Частково розумію цього чоловіка, але підсвідомо не хочу з ним співпрацювати. Важко зітхаю, бо при всьому бажанні я навіть відмовитися не можу, бо ж підставлю свого шефа. А той почне нервувати й усім нам псуватиме настрій. До того ж, ще й адвоката свого забере. Пильно дивлюся на привабливого й доволі серйозного красеня та цілком впевнено погоджуюся.

— Я згодна, але лише на випробувальний термін. Якщо щось мене не влаштовуватиме — я піду, — перехоплюю подих і продовжую: — А ще, я щиро сподіваюся, що ваша дружина й діти не будуть проти нашої співпраці. Бо працювати в нестабільних та неналежних умовах я не буду. — Хвилююся, але не зупиняюся: — Навіть хороша заробітна плата не варта того, щоб працювати собі на шкоду.

— Я вас почув, Вероніко Сергіївно. І можу запевнити: ані дружина, ані мої діти проти не будуть.

Я хмикаю й зухвало заперечую його слова:

— Щось я в цьому не впевнена. Знаючи ваших дітей… — замовкаю, зловивши на собі надто відвертий погляд чоловіка.

— Вероніко Сергіївно, не забігайте наперед. Давайте вирішуватимемо проблеми в міру їх надходження. А поки — досить розмов, — суворо кидає він, і за секунду наказує: — Беріть документи, які знадобляться вам для працевлаштування, й ходіть зі мною.

Важко зітхаю. Мушу йти. Не хочу підставляти Ярослава, та й неприємностей мені й так вистачає. Щиро сподіваюся, що робота в цього чоловіка не обернеться для мене ще більшими труднощами. Не хочу більше нервувати через дрібниці. І так уже вистачає того, що розійшлася з Ігорем, і того, як він мене підставив…

З мить повагавшись, повертаюся до столу, беру все необхідне та невпевнено крокую за Дмитром Олександровичем.