Глава 17

ВЕРОНІКА

Мені важко впоратися з емоціями та змиритися з тим, що таки доведеться співпрацювати з батьком двійні. Мені цього зовсім не хочеться. Бо це мов покарання.

— Вероніко Сергіївно, поверніться та пройдіть на своє робоче місце! — суворо вже вдруге наказує мій шеф.

В умі обурююся, але виконую наказ, поки, що ще свого шефа.

Чоловіки присідають навпроти, і Ярослав Антонович звертається до мене.

— Отож, Вероніко Сергіївно, — Дмитро Олександрович і є президентом компанії, в якій ви будете працювати від сьогодні. — Він переводить погляд на батька двійні та додає: — Я з умовами вашої праці ознайомився. Повірте, вони зовсім не складні. Трохи більше роботи, ніж ви виконували у моїй компанії, але заробітна плата того варта. Це хороший шанс для вас. Можете вважати це кар’єрним ростом.

Я з хвилину мовчу, а тоді, глянувши на свого шефа, звертаюся до нього.

— Ярославе Антоновичу, ми можемо з вами обговорити декілька нюансів наодинці?

Вперто не хочу співпраці з цим Дмитром. Щось мені такий кар’єрний ріст зовсім не до вподоби. Мені було достатньо тижня з його двійнею та ним самим.

— Не можна, — сухо заперечує мій шеф. — Якщо ви маєте якісь питання чи побажання, ви можете озвучити їх тут.

Ловлю на собі невдоволений погляд шефа і добре відчуваю, як пропалює мене поглядом Дмитро. Але не можу змовчати і знову питаю:

— Ярославе Антоновичу, я можу відмовитися?

— Ні, — суворо гримає шеф. — І чому відмовлятися, Вероніко? Це твій шанс, якого може більше не бути. — Шеф зітхає та таки питає: — Вероніко Сергіївно, вибачте, але поясніть, чому ви хочете відмовитися від співпраці?

Стиснувши щелепи, просто мовчу, мабуть, з хвилину. Але я хочу аби ці двоє знали правду.

— Тому, що я не хочу працювати у Дмитра Олександровича, — сухо випалюю.

— Чому? — не вгамовується Ярослав.

— На це є причини.

— Які? — зривається мій шеф.

— Ярославе Антоновичу, залиште нас із Веронікою Сергіївною, будь ласка, наодинці, — раптом холодно наказує Дмитро.

Мене такий поворот подій лякає. Розгублено зиркаю на шефа, а він дивиться на мене з неприхованим невдоволенням, але вже за мить звертається до чоловіка поруч.

— Дмитре Олександровичу, ви впевнені?

— Так, — лише сухо відмахується батько двійні та додає: — Нам із Веронікою Сергіївною потрібно поговорити наодинці.

Я з благанням дивлюся на шефа, не хочу аби він йшов, але він, видихнувши, йде, покинувши мене на поталу долі. Не хочу розмов з цим чоловіком. Зрештою нам немає про, що з ним говорити.