Глава 16

ВЕРОНІКА.

Кліпаю, бо хтось знову стукає у двері мого кабінету. Розумію, що це не Ференц. Зазвичай він довго розмовляє з дружиною. Дозволяю увійти, та у повному шоці дивлюся на свого відвідувача, адже це сам Дмитро Олександрович — батько двійнят. Його появи тут не розумію. Напевно, прийшов поговорити щодо своїх дітей. Схоже, що останнього разу ще не все сказав.

Ми пильно дивимося одне на одного, і першим паузу порушує чоловік.

— Доброго дня, Вероніко Сергіївно!

— Доброго! — розгублено відповідаю я, і, вдаючи впевненість, цікавлюся: — Дмитре Олександровичу, що трапилося, що ви тут?

— Я тут у справі, а ви, що тут робите?

Я хмикнувши, криво посміхаюся та зухвало кидаю:

— Я працюю тут на повну зайнятість, це моє основне місце роботи. Тож якщо у вас є до мене якісь претензії... Приходьте під кінець робочого дня, — нервово зволожуючи вуста, наказую я. — А зараз прошу: покиньте мій кабінет, у мене через декілька хвилин важлива зустріч.

Чоловік пильно дивиться на мене, мабуть, з хвилину, а тоді серйозно заявляє:

—  У мене тут теж важлива зустріч, і ваші колеги спровадили мене саме до вас.

Нервово кліпаю. Не можу збагнути, що відбувається, це якась помилка, чи може насмішка долі. Нервово ковтаю клубок, що утворився в горлі від нервів, і уточнюю:

— Перепрошую, Дмитре Олександровичу, з ким саме у вас зустріч?

—  З Ярославом Антоновичем та перекладачем, який вже від сьогодні працюватиме у мене, — досить впевнено, з невдоволенням заявляє батько двійнят.

Така заява мене шокує. Бо з усього почутого здогадуюся, що саме я маю працювати у компанії цього чоловіка. Вірити в це не хочу, та щиро сподіваюся, що зараз повернеться мій шеф і все прояснить. Хочу вірити, що цей чоловік щось наплутав.

Нервово зволожую вуста і впевнено заявляю:

— Дмитре Олександровичу, напевно, ви помилилися... Але ви можете зачекати Ярослава Антоновича за дверима...

— Вероніко Сергіївно, — досить суворо звертається до мене чоловік. — Вам не здається, що ви забагато на себе берете? У мене тут зустріч у цьому кабінеті. Тож, якщо ви сюди помилково зайшли, піти доведеться вам.

Схоже, що я тут і справді помилково.

Фиркаю про себе і, опустивши очі, вголос кажу зовсім інше.

— Вибачте!

Хапаю сумочку й, оминувши чоловіка, йду до дверей. Я страшенно хвилююся. Цей чоловік досить привабливий, але я не хочу мати з ним нічого спільного. Тому й іду від гріха подалі.

— Ви куди? — чую за спиною спантеличений голос батька двійнят.

Напружено обертаюся, але нічого не встигаю відповісти, бо у мій кабінет заходить шеф.

— Доброго дня, Дмитре Олександровичу! Вибачте, трохи затримався, — винувато говорить Ярослав, окидаючи оком нас із гостем. — Бачу, ви вже познайомилися.

— А ми уже були знайомі, — холодно повідомляє мій гість. — Вероніка Сергіївна була репетитором моїх дітей.

Я важко видихаю і, зиркнувши на спантеличеного шефа, питаю:

— Ярославе Антоновичу, можна я вже піду? — хочу якнайшвидше позбутися компанії цього чоловіка. Мені неприємно перебувати з ним в одній кімнаті.

— Тобто, підете? — дивиться на мене Ярослав великими очима. — Вероніко, досить жартів! — гримить він і додає: — Дмитро Олександрович — ваш майбутній роботодавець. Тож поверніться на робоче місце, нам потрібно обговорити робочі моменти та деталі вашої співпраці.

Я остаточно втрачаю здатність спілкуватися від такого повідомлення. Найгірші мої побоювання справдилися. Набираю повні легені повітря, аби оговтатися та заспокоїтися, бо сьогодні, як ніколи раніше, мені хочеться не слухатися свого шефа, а піти, грюкнувши дверима.