Глава 15

ВЕРОНІКА

Сьогодні я приїхала до свого поки ще офісу завчасно. Адже саме на сьогодні призначена зустріч із представником компанії, в якій я працюватиму вже завтра. Я страшенно нервую, бо не маю багаторічного досвіду співпраці з партнерами. Тож навіть уявити боюся, як усе пройде. Хвилювання лоскоче нервову систему.

Дівчата заспокоюють і водночас підколюють.

— Не хвилюйся, Ніко, не такий страшний чорт, як його малюють...

— Авжеж! — обурююся. — Якщо так, то чому ніхто з вас не погодився на співпрацю з цією компанією?

— Бо ми вже маємо роботу, — посміхається Христина. — А тобі, з твоїми знаннями, давно варто було знайти постійну роботу в хорошій компанії, а не киснути тут.

— Ти хочеш сказати, що в компанії працювати легше? — з недовірою цікавлюся.

— У рази, — запевняє Нінка. — Я б давно пішла, якби не потрібно було доньці з дітьми допомагати.

Видихаю та помічаю, як під’їжджає Ференц.

— Дівчата, шеф приїхав, — кидаю й поспіхом подаюся до себе, бо хвилювання тільки посилюється.

Щоб заспокоїтися, складаю в шафі теки в алфавітному порядку. Здригаюся, коли в двері стукають, і без дозволу входить мій шеф.

— Добридень, Вероніко! Як настрій? Готова працювати в новому колективі?

Обертаюся до шефа цілком і, притиснувши одну теку до себе, зізнаюся:

— Добридень, Ярославе Антоновичу! Щось мені страшно...

Ференц посміхається та наближається до мене.

— Припини, Вероніко, якраз тобі боятися не варто. Ти профі у цій справі, — шеф зупиняється зовсім поруч і додає: — До речі, мій адвокат — Юрій Семенович розглянув твою справу. Вчора телефонував і просив передати, що вже сьогодні подасть клопотання...

Я приємно вражена, але сказати нічого не встигаю, бо дзвонить телефон шефа, а він, зиркнувши на екран, серйозно каже:

— Вибач, Вероніко, Єлизавета дзвонить.

Я лише мовчки киваю головою, а шеф залишає мій кабінет.

Єлизавета — це дружина Ференца. Він буквально боготворить її й кохає до втрати пульсу, тому весь його світ обертається довкола неї. І ми всі знаємо: якщо приходить Єлизавета або телефонує — нас має не бути поруч з шефом, від слова “взагалі”. Шеф не хоче, аби його кохана дружина нервувала або хвилювалася через дрібниці.

Кладу теку й тішуся в душі. Якщо адвокат візьметься за справу, то є шанс, що Ігор виплачуватиме свій кредит сам. Якщо так трапиться, я буду найщасливішою.

Тільки от зараз у мене є одна проблема — не знаю, як мамі сказати, що я розійшлася з Ігорем. Бо ж численних запитань не уникнути, а я поки не готова на них відповідати. Мама, звісно, зрадіє, але вирішую ще трохи зачекати з цією звісткою та трохи самій оговтатися від усього. Бо наче й розумію, що Ігор мені не пара. Може, й добре, що пішов, але звикнути до самотності важко. Вона гнітить і напружує мене.

Видихаю й у душі молюся, аби наша зустріч із директором цієї велетенської компанії пройшла добре. Я ж не можу підвести шефа. Зрештою, це для мене чудовий шанс піднятися ще на один щабель у своїй кар’єрі. І море плюсів — постійна робота, стабільна зарплата.

Наче все непогано, але нерви не на місці. Та й свого дивного хвилювання пояснити не можу. Мабуть, забагато подій відбулося останнім часом — от і нерви розхиталися. За останній період справді сталося чимало: складна двійня, розрив стосунків з Ігорем, нова робота. Та й розмова з батьком двійні, що відбулася у суботу, досі не дає мені спокою. Хоч ми й говорили недовго, але я чітко відчула упередження в його словах. Його діти надто вперті та принципові, але я не змогла йому про це сказати. Дуже сподіваюся, що сьогодні Христина знайде з ними спільну мову.