Глава 14

ДМИТРО.

Мовчки сідаю за кермо та заводжу двигун. Не знаю, що сказати дітям.

— Тату, чому ти мовчиш? — спантеличено дивиться на мене Соня у дзеркало заднього виду.

— Може, Вероніка Сергіївна щось казала? — і собі цікавиться син.

Я хмикаю і ловлю себе на тому, що, мабуть, діти на заняттях поводилися не дуже чемно, якщо зараз мене таке питають.

— А що, Вероніка Сергіївна мала мені щось сказати? — здаючи назад, цікавлюся у відповідь.

— Ні, — в один голос заперечують малі.

Я видихаю. Здогадуюся, що щось тут не так, але вирішую заспокоїти дітей.

— Вероніка Сергіївна казала, що ви дуже хороші, але вона зараз на підміні... — замовкаю та вирішую таки поговорити з дітьми про заміну. Вони повинні бути до цього готові, а не знову влаштовувати істерику. — Тож, мої хороші, у понеділок у вас буде інший репетитор.

— Але ми не хочемо іншого, — капризно заявляє Костик.

Я важко видихаю та суворо реагую на слова сина.

— Соню, Костю, досить! «Хочу — не хочу»! Скільки можна? — рушаю вперед та невдоволено додаю: — Ви будете займатися з іншою репетиторкою. Годі вередувати. Для вас головне — знання, а не репетитор. Мені набридли ваші істерики.

— Тату, але це ненормально, що за останні десять днів у нас вже буде третій репетитор, — вперто з нотками невдоволення заявляє син.

Хоч він і малий, але має рацію. Та, на жаль, так склалися обставини.

— Ненормально! Але по-іншому не буде. А ви повинні поводитися чемно, а не так, як на першому уроці у Вероніки Сергіївни.

— А якщо нам не цікаво? — бурчить упівтону Соня.

— Тоді я ходитиму з вами на заняття, — роздратовано попереджаю. — І мовчати ви не будете, а працюватимете. Це зрозуміло?

Діти мовчать. Знаю, їм моя суворість не до вподоби, але це вимушені заходи. Я вже поступався їм, мовчав, але малі знахабніли — все їм не так, усі погані. Так продовжуватися не може. Діти повинні навчитися поважати людей, незалежно від того, подобається їм це чи ні.

— Не чую? — суворо запитую.

— Зрозуміло, — нахмурено погоджуються діти.

— От і чудово! — невдоволено кидаю. — Сьогодні прогулянки не буде. Я змушений їхати в офіс. Тож сьогодні ви дивитеся фільм англійською.

— Але, тату... — обурюється Соня.

— Діти, якщо ви виконаєте моє завдання, то завтра я вам обіцяю розваги та цілий день провести з вами.

— Точно? — досить серйозно перепитує Костик.

— Точно, — запевняю. Я не можу бути надто суворим зі своїми крихітками, бо ж люблю їх дуже.

— А який фільм ми можемо подивитися?

— Можете подивитися котрусь із казок братів Грімм.

Діти втішилися, адже зазвичай я даю їм дивитися наукові та пізнавальні фільми.

Відвізши малих додому, справді вирушаю в офіс. Маю чимало роботи, навіть у вихідний.

На роботі я затримався до вечора. Коли приїхав, діти вже були у своїй кімнаті. Тому, не вечеряючи, іду до них.

Двері в дитячу кімнату привідкриті, і я чую тиху розмову двійнят.

— Я не знаю, як поводитися в понеділок, — у півтону каже Соня. — Краще б уже та Вероніка залишалася...

— Вона, мабуть, через нас пішла, — важко зітхає Костик. — Вона ж так і сказала, що не знайшла з нами спільної мови...

— Вона, напевно, хороша, якщо не здала нас татові, — пригнічено кидає Соня та з відчаєм додає: — А, що тепер? Хтозна, хто прийде до нас в понеділок... Ще й тато обіцяв ходити з нами на заняття... А раптом ще красивіша дівчина за Вероніку прийде? Вероніка ж наче скромна була. Костику, а якщо та нова репетиторка сподобається татові? Що тоді?

— Не знаю, — здавлено відповідає Костик. — Схоже, нам не треба було зривати заняття Вероніки — тоді б вона залишилася...

Чую, як донька схлипує, та одразу чую голос сина.

— Не плач, Соню. Ми самі винні, бо не подумали про наслідки. Тепер якось буде.

— Я вже не хочу тої англійської і дипломатом бути не хочу, — зірваним голосом заявляє Соня. — І мачуху не хочу.

— Тихо, Соню. Зараз няня почує, що ти плачеш, потім татові розповість.

— Я уже не плачу, — заявляє Соня та, шморгаючи носом, додає: — Що ж тепер буде?

Діти шепочуться, а я стою кілька хвилин, вагаючись, як вчинити правильно.

Вирішую, що краще вдати, ніби я не чув цієї розмови. Якомога тихіше повертаюся вниз. Схоже, мої діти надто розумні — вміють аналізувати ситуацію, робити висновки та визнавати помилки.

Звісно, мені неприємно, що через них звільнилася ця Вероніка. Ця дівчина досить красива та приваблива, але я поки не плекав щодо неї жодних ілюзій, хоч симпатія зародилася, щойно побачив її. Та тепер, коли мої діти образили її — у мене жодних шансів.

Що ж, тепер у понеділок я маю вчинити правильно, аби не змушувати нервувати своїх розумників.