Глава 13

ДМИТРО.

Помітивши в дзеркалах авто своїх дітей, виходжу з машини, аби прочинити їм дверцята. Але мене бентежить їхній вираз обличчя. Вони обоє чимось засмучені.

Знімаю сонцезахисні окуляри, закріпивши їх зверху на голові, та прикипаю поглядом до двійнят. Вони обоє зупиняються біля машини з понурими обличчями.

— І, що на цей раз трапилося? — напружено цікавлюся.

Діти мовчать. Мене це ще більше насторожує. У мене склалося враження, що малих хтось образив.

— Соню, Костику, не мовчіть! — суворо наказую, але реакції від малих немає, тому забираю від них рюкзаки й, поклавши їх на переднє сидіння, знову наказую: — Ходімо. Я зараз у вашої репетиторки з’ясую, що трапилося.

— Тату, не потрібно, — ловить мене за руку Соня. — Поїхали краще додому.

Дивлячись на дітей, я не можу залишити все як є. Вони в мене вперті, обоє з характером, але я не можу дозволити, аби їх ображали.

— Діти, або ви розповідаєте, що трапилося, або ми повертаємося до вашої репетиторки, — кидаю з погрозою.

— Тату, та все добре! — заглядає мені в очі Костик, а Соня тим часом міцно тримає мене за руку. — Просто сьогодні у нас було останнє заняття з Веронікою Сергіївною.

— Тобто останнє заняття? — не зовсім розумію я.

— Вже у понеділок у нас буде інша репетиторка, — пояснює нахмурена Соня.

Я щось нічого збагнути не можу, тому уточнюю:

— Марія Петрівна?

— Ні, інша. Ми її ще не знаємо, — пояснює заклопотано Костик.

— Краще б же залишалася Вероніка Сергіївна, — бурчить Соня та тулиться до мене.

— А чому Вероніка Сергіївна йде від вас? — пригортаю доньку до себе.

— Ми не знаємо, — похнюпившись, відповідає Костик.

Пильно кілька секунд дивлюся на дітей. Щось тут не так. Здається, пора мені все самому з’ясувати. Тому звертаюся до дітей:

— Сідайте в машину, а я зараз повернуся.

— Тату, ти куди? — спантеличено питає Соня.

— Порозмовляю з Веронікою Сергіївною, — сухо відмахуюся.

— Тату, не потрібно, — ледь не в один голос просять діти.

Тепер розумію, що просто зобов’язаний поговорити з репетиторкою. Я довіряю своїм дітям, але щось мені підказує, що тут щось не так.

— Соню, Костю — годі! — гримаю. — Сідайте в машину та чекайте мене, — прочиняю задні дверцята авто, запрошуючи дітей сісти.

Малі невдоволено сідають в машину. Костик пропускає сестру, допомігши їй сісти, а я, зачинивши за ними дверцята, подаюся у центр.

Хвилювання охоплює мене. Не можу збагнути, чому Вероніка йде від дітей. Мені навіть цікаво, як вона зараз мені все пояснить.

Підійшовши до дверей кабінету, стукаю та, не чекаючи дозволу, прочиняю їх.

Я вражений, адже дівчина веде урок з іншою дівчинкою. Вона спантеличено зиркає на мене. Я ж ніяковію від цього погляду та прошу:

— Вероніко Сергіївно, можна вас на кілька слів?

Дівчина перепрошує дитину англійською мовою та йде до мене. Я чомусь страшенно хвилююся, але при усім, я повинен усе з’ясувати.

Вероніка зупиняється поруч і досить впевнено заявляє:

— Я вас слухаю.

Суворо зиркаю на репетиторку та так само цікавлюся:

— Вероніко Сергіївно, може, поясните, чому ви відмовляєтеся вести заняття у моїх дітей?

Дівчина набирає повні легені повітря, на мить опускає погляд та, зволоживши вуста, знову зиркає на мене.

— Дмитре Олександровичу, я не відмовляюся вести ваших дітей. У вас прекрасні діти. Але справа в тім, що з понеділка я уже не працюю у центрі. Вам не варто хвилюватися — у ваших дітей буде інший не менш кваліфікований репетитор...

Голос дівчини звучить упевнено, та мене не влаштовує така відповідь, тому перебиваю її:

— Але я хочу, аби моїх дітей вели саме ви.

— Перепрошую, Дмитре Олександровичу, це неможливо. Та якщо вас щось не влаштовує, ви можете це питання вирішити з Лідією Романівною... А зараз, вибачте, мені пора. Мене чекає учениця...

Дівчина розвертається, аби піти, та я вперто не хочу, аби вона йшла. Миттєво ловлю її за руку вище ліктя. Вона розвертається і напружено спочатку зиркає на наші руки, а тоді заглядає мені в очі. Я завмираю від чарівного погляду волошкових очей. А за мить, оговтавшись, відпускаю руку дівчини, відчуваючи, як шалений трепет охоплює тіло.

— Ми не договорили... — суворо нагадую.

— Наша розмова завершена, — сухо відмахується Вероніка. — А якщо ви маєте ще питання, з’ясовуйте їх з Лідією Романівною, — розвернувшись, вона йде.

Я важко видихаю. Виходу немає — іду до директорки закладу. Але тут на мене чекає розчарування. Виявляється, Марія Петрівна за сімейними обставинами навряд чи вийде на роботу. А заклад замінює її лише професіоналами. Тож якщо мене щось не влаштовує, я можу пошукати собі інший заклад або персональних репетиторів із сумнівною кваліфікацією.

Невдоволений, покидаю кабінет директорки.

От і договорився.

Повертаюся до машини, та хвилювання за дітей тільки посилюється. Бо для них зміна репетитора — то черговий стрес. І це вони ще не знають, що їхня улюблена Марія Петрівна навряд чи повернеться на роботу.