Глава 12

ВЕРОНІКА

Моєму бажанню не судилося здійснитися. Двійня прийшла на заняття, але, на щастя, сьогодні без батька та без няньки. Ловлю себе на думці, що, можливо, без батька заняття вести буде легше.

Соня та Костя чемно привіталися й сіли за парти. Підготувалися до уроку — і ми почали навчання. Я стараюся, викладаюся на повну, але діти лише мовчки все записують. А мали б хоча б повторювати за мною транскрипцію, вчитися правильно вимовляти слова та звуки. Чітко вимовляти. Але малі вперто мовчать. За програмою, яку склала Марія Петрівна, діти повинні відповідати на запитання, а вони поводяться так, ніби не чують мене. Дратуюся, але стримую емоції.

Сьогодні раз по раз зиркаю на годинник, бо час тягнеться нескінченно.

Придушую всі емоції в собі та звертаюся до малих:

— Костю, Соню, якщо вам не подобається тема нашого заняття, ми можемо обговорити те, що буде вам цікаво. То про, що б ви хотіли поговорити?

— Ні про, що... — бурчить нахмурено малюк.

Лаюся подумки, та вголос кажу:

— Ну чому одразу — ні про, що? Невже у вас немає тем, які були б вам цікаві?

— Немає, — ще більше хмуриться хлопчик.

— Але це неможливо... — примружуюся. Емоції зашкалюють, та я з усіх сил намагаюся бути ввічливою.

— Можливо, — теж хмуриться Соня. — Ваші уроки нецікаві. Тому ми не будемо нічого з вами обговорювати.

Набираю повні легені повітря й, видихнувши, продовжую вести урок у тому ж дусі, що й до моїх намагань домовитися з дітьми. Але коли заняття закінчується, я даю їм домашнє завдання. І тут починається найцікавіше.

— А чому так багато домашньої роботи? — обурюється Костик.

— Марія Петрівна нам стільки не задавала, — і собі хмуриться Соня.

Пильно зиркаю на малих і холодно відповідаю:

— Я не Марія Петрівна. Якщо ви не працюєте на уроці, працюйте вдома. Ви ж ходите на репетиторство, аби здобути знання та практику, а не просто сидіти… Вірно?

Двійнята мовчать, опустивши голови. На милих личках — море невдоволення, але вони мовчки збирають зошити й книжки, і навіть не прощаючись, ідуть до виходу.

— До зустрічі, мої хороші! — з легкою іронією кидаю я. Але діти не реагують, мовчки покидають кабінет.

Посміхаюся.

Що ж, сонечки, я від вас теж у захваті.

Іронізую подумки й, видихнувши, опускаюся в крісло.

І як з ними витримати ще два заняття? Напевно, після того як я задала їм стільки домашки, в середу вони не прийдуть. А може, пожаліються батькові… Та це мене хвилює найменше. Я якось ці два дні відмучу.

 ***

Нарешті субота. Я щаслива, бо щойно закінчила заняття з двійнею. Завдаю їм домашнє завдання — сьогодні без зайвих навантажень. А вони обоє пильно дивляться на мене.

— І що, це все? — з недовірою цікавиться Костик.

— Це все, — видихаю та нарешті кажу те, що так хотілося сказати ще після першого заняття з ними. — Це було моє останнє заняття з вами.

— Ура! — вигукує Соня та вдоволено додає: — Нарешті Марія Петрівна повернеться.

— На жаль, — заперечую її слова. — Уже в понеділок у вас буде інший репетитор.

— Тобто інший? — діловито уточнює Костя. — А як же ви?

— А я не знайшла з вами спільної мови, — кажу правду, а тоді додаю: — Тож була рада з вами попрацювати.

— І хто ж вас замінить? — з підозрою цікавиться Соня.

— Інша репетиторка.

— А скільки їй років? — напружено та невдоволено допитується дівчинка.

— А яке це має значення? — здивовано здіймаю брову.

— Для нас має, — упевнено заявляє Костик та пригортає сестру.

Я хмикаю й цілком серйозно звертаюся до малих:

— От що, діти. Якщо для вас принципово, скільки років вашому репетитору, й у вас є з цього приводу якісь особливі побажання, то про це потрібно домовлятися з директором цього закладу. А не зривати уроки й демонструвати свою неповагу. Жоден репетитор не обирає, кого навчати, і ніхто не має на меті вас скривдити чи образити. Ми тут, аби зрозуміти вас, навчити й допомогти.

Діти кілька секунд дивляться на мене, а тоді, опустивши очі, мовчки обертаються й ідуть із кабінету. Я в легкому шоці. Такого упередженого ставлення від дітей я зрозуміти не можу. Напевно, в них є свої принципи. Та мені їх не збагнути. Та й навіщо? Сьогодні, на щастя, було наше останнє заняття. Тож хай Христина з ними в понеділок розбирається. Мої тортури закінчилися сьогодні.

Ще у вівторок, прийшовши на роботу, я розповіла дівчатам про прохання Лідії Романівни, і моя колега Христя згодилася на додатковий заробіток. Та й досвід роботи з дітьми у неї є. Я щиро сподіваюся, що вона знайде підхід до двійнят.