Глава 11

ВЕРОНІКА

Встигаю зробити два кроки від кабінету Ярослава Антоновича, як мене обступають колеги.

— Ну і що він там з тобою робив? — презирливо питає Нінка. — Зайшла, мов у воду опущена, а вийшла — мов сонечко сіяєш? А?!!

— Що робив? Що робив? Мабуть, шури-мури у них... — фиркає Христина.

Я заходжуся сміхом, а оговтавшись, кидаю:

— Тьху на вас, сороки! Ну й фантазія! А от не скажу, що робив. Мучтеся тепер. А ні — то йдіть та самі у нього запитайте...

Не встигаю договорити, бо з кабінету виходить шеф.

— А це ще, що за збори? Невже роботи немає? — суворо гримить він, і ми, опустивши голови, розходимось. А шеф нам у спини бурчить: — Дівки, ну ви, їй-Богу, мов підлітки. І за, що Бог покарав мене таким колективом...

Йду до себе, сміюся під ніс і подумки доповнюю почате Ярославом Антоновичем.

За які такі гріхи? — це його коронна фраза.

— За які такі гріхи? — повторює шеф і невдоволено додає: — У людей колектив як колектив, а моїм би тільки посачкувати...

Сміючись під ніс, зачиняю двері у свій кабінет. І ловлю себе на думці, що я розслабилася. Душа вже не так щемить. Звісно, ситуація з Ігорем не скоро відпустить, але я відчуваю до нього відразу. Як тільки побачила його напівроздягненого в ліжку — між нами одразу виріс бар’єр, який я подолати не зможу. Мені важко закрити очі та забути таке. Щиро вірю, що адвокат мого шефа погодиться допомогти мені. Я ж погодилася на пропозицію Ярослава.

Насправді мені трохи страшно покидати звичний колектив, відпрацьований роками графік, але, як там кажуть коучі, потрібно виходити із зони комфорту. І хоч мені страшно — я впевнена: у мене все вийде.

Видихнувши, беруся до роботи. Намагаюся не думати про своє сьогоднішнє репетиторство, бо тільки при згадці про нього відчуваю моральний дискомфорт. І мало того, що малі вередують — то ще й присутність їхнього батька неабияк напружує. Я провела лише одне заняття, а таке враження, ніби виснажилася за цілий рік.

Покинувши роздуми, знову берусь до справ. Сьогодні мушу піти раніше, адже маю ще порозмовляти з Лідією Романівною — це директорка центру. Я знаю, що вчиню стосовно неї не дуже толерантно, але в мене форс-мажор. Не хочу нічого наговорювати на дітей. Мені з ними не жити. Може, хтось і знайде до них підхід, бо я — не можу. Вони надто зухвалі й дратують мене тим, що все роблять навмисно. Напевно, правду кажуть: аби працювати з дітьми, потрібно мати дар від Бога.

Через три години завершую роботу, бо потрібно їхати в центр. А оскільки добиратися доводиться маршрутками, це займе додатковий час.

Через сорок хвилин я вже в центрі. Оскільки ще маю п’ятнадцять хвилин, іду до директорки. Почуваюся незручно. Але мій вчинок — це необхідність. Моє ментальне здоров’я важливіше за будь-яку зарплату.

Постукавши, заходжу до кабінету. Директорка дивиться на мене насторожено, і коли я вітаюся, вона питає:

— Вероніко Сергіївно, щось трапилося?

— Так, Лідіє Романівно. У мене виникли непередбачувані обставини, і я прийшла повідомити вас, що працюватиму на підміні лише до кінця тижня.

— Але як? Вероніко, ми ж домовлялися?!! — поправляючи окуляри, дивиться на мене приваблива блондинка.

— Лідіє Романівно, я не могла наперед передбачити, що обставини складуться саме так, — обманюю, але це брехня заради блага, тому винувато додаю: — Мені прикро.

— Вероніко, це ж підстава... Де ж я тепер знайду заміну? — бідкається директорка.

— Лідіє Романівно, у вас є сім днів — це немало.

— Звісно, — фиркає вона. — Але й так багато, щоб знайти висококваліфікованого репетитора. А будь-кого я взяти не можу. Може, ти все ж передумаєш?

— Вибачте, Лідіє Романівно, але ні. — відмовляюся. — Я тільки сьогодні дізналася про зміни, тому одразу прийшла вас попередити, — зітхаю і пропоную непоганий варіант: — Я можу попитати у наших дівчат, може, хтось захоче.

— О! Це було б чудово! — з надією промовляє директорка.

— Гаразд, я завтра поцікавлюся, а зараз, вибачте, піду готуватися до занять.

— Біжіть.

Прощаюся та покидаю кабінет директорки. Видихаю. Я гадала, буде більше кіпішу, але все обійшлося досить спокійно. Хоча це не дуже тішить, бо мене чекає заняття з двійнею. Потрібно запастися терпінням і нервами, аби пережити це заняття. В душі так хочеться, щоб малі сьогодні не прийшли. Я б реально була щаслива.