Глава 10

ВЕРОНІКА.

Залишок вихідного дня я проспала, та всю ніч спала, мов немовля. На ранок прокинулася у кепському настрої і почуваюся так наче не спала взагалі. Ще й серце щемить, а душа ридає. Але, зібравши себе до купи, я їду на основну роботу.

Ігор не вартий, аби я плакала та побивалася за ним. Він без докорів сумління пішов наліво. І так легко відмовився від мене, тож я просто зобов’язана викинути його зі свого життя та забути, мов дурний сон. Якби ж то було так легко...

Добре, що сьогодні маю паперові переклади і жодних живих контактів. Бо живий переклад набагато важчий та складніший. Тому стараюся ні про що не думати, з головою занурившись в роботу.

Перед обідом нас зібрав шеф на нараду, після якої я зважилася підійти до нього. Він у нас суворий, але справедливий, а ще чуйний та людяний.

— Ярославе Антоновичу! — несміло кличу шефа. І коли він зупиняється, підходжу ближче й, зніяковівши, звертаюся: — Мені ваша порада потрібна...

— Щось трапилося? — здіймає одну брову догори досить привабливий чоловік.

Я спантеличено оглядаюся довкола, мені не хочеться, аби всі чули нашу розмову. Схоже, Ярослав Антонович про це здогадався, бо кличе мене за собою.

— Зрозумів, ходімо до мене.

Несміло крокую за шефом і здогадуюся, що як вийду від нього, дівчата накинуться з допитами. А тільки-но зачиняться за нами двері — одразу шушукатимуться. Можу тільки здогадуватися, чого понавигадують.

Але нехай! Мені їхні балачки на плечах не носити, а після вчинку Ігоря — взагалі байдуже до всього.

— Проходь, Вероніко, — запрошує шеф. — Присідай, де зручно.

Я трохи нервую, адже не звикла просити про допомогу, але в даній ситуації самотужки мені не впоратися. Зрештою ж у ситуації з кредитом я винна сама.

Несміло присідаю у крісло за столом і, зніяковівши, зиркаю на шефа.

— Ярославе Антоновичу, мені адвокат хороший потрібен... — на мить замовкаю та розгублено додаю: — Я зробила дурницю, але запізно це зрозуміла.

— Вероніко, аби порадити тобі хорошого адвоката, я маю знати, хто саме тобі потрібен. Тож ознайом мене з загальною ситуацією.

Видихнувши, коротко переповідаю свою історію з кредитом, але в кінці змушена розповісти про те, що Ігор пішов і відмовляється виплачувати кошти, які вже витратив.

Шеф щось невдоволено бурмоче собі під ніс, а вголос розсерджено заявляє:

— От паршивець! І де ви їх тільки знаходите, отих запеклих бабіїв? Ну хіба ж нормальні чоловіки перевелися?

— Ярославе Антоновичу, якби ж знати, де впадеш... — розгублено кидаю у своє виправдання. Бо ж нічого більше не можу сказати.

Чоловік зітхає і теж присідає у своє крісло.

— От, що я тобі скажу, Вероніко. Я маю хорошого знайомого адвоката, який займається схожими справами. Сьогодні поговорю з ним, — він витримує паузу, а потім додає: — Я навіть готовий сам оплатити його послуги, якщо ти погодишся на мою пропозицію.

— На яку іще пропозицію? — спантеличено перепитую, бо в голову вже нічого хорошого не приходить.

Мій босс важко зітхає й хвилину пильно дивиться на мене.

— Вероніко, до мене звернувся власник велетенського холдингу. Йому потрібен перекладач на постійній основі... — шеф відкидається на спинку крісла. — Цей чоловік — мій хороший знайомий. Він вже звертався в інші перекладацькі бюро, але таких перекладачів, що вільно володіють китайською, мало. І більшість із них відмовляються від живих перекладів, а інші уже мають співпрацю. А я знаю, що ти бездоганно володієш китайською. Саме тому роблю цю пропозицію тобі.

Я важко зітхаю, відмовити шефові якось незручно, але все ж зізнаюся:

— Ярославе Антоновичу, я-то володію китайською, але не дуже цим захоплююся. Це надто складно...

— Вероніко, не спіши відмовлятися. У цій компанії зароблятимеш чотири таких заробітних плати, як у мене. Ну, звісно, обов’язків матимеш значно більше, — зізнається шеф, а тоді цілком серйозно додає: — Я не хочу втрачати такого цінного працівника, як ти... — він зітхає. — Але це мій хороший знайомий. Я готовий поступитися, звичайно, якщо ти приймеш позитивне рішення.

Важкий стогін зривається з моїх грудей. Не горю бажанням щось змінювати, та з іншого боку, якщо адвокат все ж мені не допоможе, то хоч швидше виплачу кредит. Може, занурившись у роботу, не матиму часу думати про дурниці. Пильно зиркаю на шефа та випалюю:

— Я згодна.

— Серйозно? — з недовірою перепитує шеф.

— Серйозно, — запевняю та додаю: — Але лише через тиждень. Бо за цей час маю владнати одну справу у центрі розвитку дітей. Я там заміняю одну репетиторку, тож мені потрібно врегулювати це питання.

— От і чудово! — вдоволено кидає шеф та обіцяє: — А я сьогодні порозмовляю з адвокатом і завтра тобі повідомлю, що він сказав. А якщо він погодиться і не має важливих справ, то вже завтра займеться твоєю проблемою.

Дякую шефу і покидаю кабінет. Я щаслива. Дуже хочу, аби адвокат Ференца погодився мені допомогти. О, тоді-то мій колишній чухатиметься там, де не свербить.