Глава 8

ВЕРОНІКА

Всю дорогу ми з Аллою мовчимо. Моє серце барабанить у навіженому ритмі, душа рветься на шматки, але я все ще вперто плекаю надію, що зараз усе розвіється і зрада Ігоря не підтвердиться. Я не хочу вірити, що мій коханий вчинив зі мною так підло. Він не міг.

Важко видихаю, проганяючи тривожні думки.

Коли ми опиняємося під багатоповерховим будинком Ігоря, звертаюся до подруги з проханням:

— Алло, підеш зі мною?

— Якщо потрібно, то піду. — зі співчуттям погоджується подруга.

— Дуже потрібно, моя хороша!

Насправді я боюся, бо якщо підозри подруги виявляться правдою, то я не знаю, як діятиму. Я, загалом, спокійна, але така ситуація...

Мене вже всю трясе від думки, що мене можуть ось так легко зрадити. Нахабно брехати в очі та вдавати, що все добре.

Підіймаємося сходами до потрібного помешкання. Адреналін зашкалює. Серце, здається, от-от вистрибне з грудей, а я шалено хочу, аби це виявилося просто сном, вигадкою подруги, навіть ранком, — тільки нереальність. Хоча напевно краще нехорошим, неприємним, але сном, який розвіється як вранішній туман. І про який я забуду вже за кілька днів. Та, на жаль, це лише мої бажання.

Зупинившись навпроти дверей, зиркаю на Алку, а вона, затуливши дверне вічко, пошепки наказує:

— Дзвони!

Я тремтячими руками тисну на кнопку дзвінка. За дверима чути якийсь шурхіт, а тоді лунає жіночий голос, який, мов гостре лезо, проходить по моєму серцю. Мені моментально стає холодно.

— Хто там?

— Сусідка знизу. Ви мене затопили, — бере ініціативу у свої руки Алла.

— Як затопили? — чути наляканий голос з-за дверей.

— А як топлять? — роздратовано шипить Алла. — Може, ви хоч двері відчините, чи будемо ось так наосліп говорити?

Клацають замки, і нам прочиняє двері білявка з пишними формами, одягнена в білий короткий пеньюар. Я одразу, посунувши її, заходжу в квартиру.

— Ей, ви куди? — вигукує жінка, озирнувшись на мене. — Ванна не там.

Я ж іду вузьким коридором і вже за секунду опиняюся у спальні. У мене пересихає в горлі, адже в ліжку, до половини вкритий ковдрою, лежить мій Ігор. Моє серце на мить зупинилося. Не можу повірити, що він так підло вчинив зі мною. Але збираю себе докупи. Я не хочу, щоб він бачив, як мені боляче. Йому ж все одно байдуже.

— Нормальне таке відрядження! — шиплю я, дивлячись у його безсовісні очі. — Тільки не завадило б скинути кілька кілограмів, тому відрядженню, бо на мені ти кожен грам рахував...

— Чоловіки на кості не кидаються...

Чую позаду себе зверхній голос білявки. На мить оглядаюся на неї, а тоді знову переводжу погляд на Ігоря й, стримуючи сльози, наказую:

— Додому можеш не повертатися. Речі привезе кур’єр, — розвернувшись, виходжу з квартири.

— І щоб усе до останнього віддала... — наказує мені навздогін пишна білявка.

Я вже майже у дверях, зупиняюся і, оглянувшись на жінку, єхидно відмахуюся:

— Все віддам, і понад мільйон боргів також.

Гримаю дверима та йду. Не можу і не хочу тут більше залишатися. Мені все тут огидне. Я збагнути не можу, як могла бути такою сліпою. Адже всі, всі мені говорили, що мій Ігор підлий, але ж я, наївна дурепа, вірила, що він кращий. Зрештою він був для мене найкращим.

Чую, як Алла біжить за мною, цокаючи підборами. Якби не вона, я продовжувала б вірити цьому блазню.

Коли ми опиняємося на вулиці, подруга заклопотано кличе мене, а я, глянувши на неї, прошу:

— Поїхали звідси.

Сівши в машину, ми вже від’їхали, коли з під’їзду вибіг Ігор.

— Алл, не зупиняйся. Не хочу бачити його нахабну пику. Тепер не потрібно мене наздоганяти. Хай живе з тією тіткою...

Шморгнувши носом, реву. Мені дуже боляче. Все всередині стискається від тупого болю. Тепер я не знаю, як жити далі. А найголовніше — як після всього вірити людям? А особливо чоловікам..?

Не можу збагнути, чого Ігорю не вистачало у наших стосунках? Чому він пішов наліво? Чим ця блондинка краща за мене? Тепер зрозуміло, куди він витрачав гроші і за яких обставин прогорів його бізнес... Швидше за все, і бізнесу ніякого й не було. А я настирливо вірила.