Глава 6

ВЕРОНІКА

Двійнята пішли. За ними пішов і їхній батько. І лише тепер я видихнула. Мені здалося, що це було найдовше заняття в моєму житті. Не те, що діти не працювали належним чином, то ще й присутність їхнього батька неабияк напружувала мене. Я кілька разів ловила на собі його погляди, від яких почувалася геть незручно.

Хоча мені не звикати. Я ж зараз на заміні, а основна моя робота — перекладач. Я часто їжджу на різні заходи, конференції, переговори, тому доводиться перетинатися з різними людьми. Я навчилася контролювати свої емоції, але сьогоднішній випадок вибив мене з колії.

Втомлено присідаю. Попереду ще два заняття, а мені просто хочеться піти додому. Відчуття такі наче я гори з місця не місце перенесла, а не з дітьми працювала.

Місяць із цією двійнею — це занадто довго. Якщо вони й надалі бойкотуватимуть мої заняття, то мене вистачить хіба, що ще на одну годину, не кажучи вже про більше.

Заледве провела ще два заняття й, відчуваючи цілковиту втому, покинула заклад. Йду на маршрутку, і навіть говорити ні з ким не хочеться.

Вже майже дійшла до зупинки, коли змушена зупинитися — у сумочці розривається мій телефон. Виймаю його та зітхаю. Це мама. Я не можу проігнорувати її дзвінок, адже вона й так ображається, що я з нею розмовляти не хочу. Вічно зайнята своїм Ігорем, в про батьків геть забула.

Неохоче знімаю слухавку й зупиняюся остаточно, вирішивши спочатку поговорити з мамою.

— Привіт, доню! Як ти? Чому не дзвониш?

— Мам, я ж тобі казала, що зараз на підміні, тож часу немає.

— Звісно, якби не той твій а-ля бізнесмен, то і час би був, і, може, вже б і заміж вийшла. Бо ж є такий шанс. Знайди собі нормального чоловіка, а то ти з цим Ігорем свою молодість загубиш.

— Мам, прошу, не починай. Я кохаю його.

Мама важко зітхає й, мабуть, у мільйонний раз повторює:

— Дитино, не пара він тобі. Втікай від нього, доки не пізно. Не бачити тобі з ним щастя.

Її слова ображають. Я знаю, що мама хоче для мене щастя. Але, схоже, вона не розуміє, що мені з Ігорем добре. А ще я страшенно боюся залишитися без нього.

— Мамо, давай не будемо про Ігоря. Краще розкажи, як ви з татом.

— Та в нас усе добре, і в Павла з Ярославом теж все чудово. Ще трохи — і Марта підросте. Дивись, а то швидше за тебе заміж вийде.

Я мовчу. Мама недолюблює мого Ігоря. Та й тато не в захваті від нього, хоча не говорить про це вголос. Лише зітхаю, бо розумію: те, що батьки не люблять Ігоря, його провина. Під час нашого першого знайомства з батьками, він поводився зверхньо й зневажливо. Ми довго сперечалися через це, але мій коханий своєї провини так і не визнав. Після цього я більше ні разу не їздила з ним до батьків.

— Мамо, не перебільшуй. Марті лише чотирнадцять. Все буде добре. В точно швидше заміж вийду.

— Ох, знаю я твоє «добре», — зітхає мама. — Ти краще до нас у гості приїжджай.

— Добре, мамо, приїду. Але ще точно не знаю коли. Ти ж знаєш, у мене ненормований графік.

— Знаю, дитино. Бережи себе. І пам’ятай, ми з татом чекаємо тебе і дуже любимо.

— І я вас люблю. Татові привіт передавай.

Попрощавшись із мамою, нарешті кладу слухавку й рушаю на маршрутку.

Розумію хвилювання мами, але її докори щодо Ігоря — це вже перебір. Так, можливо, він не ідеальна пара, але я до нього звикла.

Зітхаю, бо розумію: у словах мами щось таки є. Ми з Ігорем живемо вже третій рік, а він, схоже, навіть не збирається робити мені пропозицію. Та й бізнес, який він розпочав, провалився. І все б нічого, якби я не взяла на цей бізнес кредит.

Зараз Ігор працює в якомусь офісі. Він навіть не сказав мені, як називається компанія, але зарплата в нього така, що кредит доводиться виплачувати мені самій. Та й не тільки кредит. На мені все — комунальні послуги, продукти та все інше, а особливо дорого обходиться обслуговування авто, на якому їздить Ігор.

Сідаю в маршрутку й замислююся.

Мама таки має рацію. Але я все ще щиро сподіваюся, що скоро у Ігоря все налагодиться, і я зможу пишатися ним перед рідними, а не червоніти. Мені цього дуже хочеться. Хоча солідна сума кредиту, яку я взяла під заставу своєї квартири, не дає мені спокою.

Мені справді страшно. Я молюся, щоб батьки про це не дізналися, бо тоді точно жити не дадуть.

На мить заплющую очі. Я дуже втомлена. Дві роботи — це надто важко, але я змушена працювати в такому режимі, щоб якнайшвидше погасити заборгованість за кредитом, і забути про нього, як про страшний сон.