Глава 5

ДМИТРО

Цілую малих по черзі й відпускаю з обіймів. Вирішую, що цю розмову варто продовжити вдома. Так я матиму час підготуватися до неї та підібрати слова й вирази, які не так травмуватимуть моїх таких малих та водночас дорослих не за роками крихіток.

— Сонечка мої, давайте поговоримо про це вдома. А зараз поїхали розважатися.

— Тату, ні, — капризно заявляє Соня. Надувши щоки, вона вимогливо просить: — Спочатку пообіцяй, що не приведеш у наш дім іншу жінку.

— Бо мачуха, якою б хорошою не була, ніколи не замінить нам маму, — і собі капризно промовляє Костик.

Відхиляюся на спинку сидіння й тільки зараз розумію курців. Я б теж запалив. Ця розмова виснажила мене. Але розумію, що доки її не буде завершено, толку не буде. Кілька хвилин мовчу, а тоді все ж порушую затяжну паузу.

— Мої хороші, я не можу вам цього пообіцяти...

— Чому? — не давши мені договорити, чіпляється за мої слова Соня. — Невже ти когось собі вже знайшов?

Великі голубі оченята з упередженням дивляться на мене, а по щоках доньки котяться сльози.

— Тату, це правда? — теж великими очима вимогливо дивиться на мене син.

Мені не хочеться відповідати, але я маю бути щирим зі своїми дітьми.

— Правда! — сухо випалюю.

Сідаю рівно й переводжу погляд на дітей. Розумію, що їхньої істерики мені не уникнути.

— Хто вона? — обіймаючи сестру, цікавиться Костик. — Ми її знаємо?

Набираю повні легені повітря. Розмову потрібно завершувати. Мої діти ще занадто малі, аби диктувати мені умови. Їхня мати, он, взагалі покинула їх, вийшла заміж і живе собі щасливо без докорів сумління. Це факт, але я не можу про це сказати дітям. Хоча вказувати мені, що робити та з ким бути, я їм теж не дозволю. Адже це перебір. У наших стосунках повинна бути здорова межа, яку діти не мають переходити.

— Ні. Ви не знаєте її, — сухо відповідаю на запитання Костика, намагаючись не зважати на сльози Соні.

— Ми все одно не приймемо її як твою дружину, — з образою заявляє син.

Витримую паузу. Адже я повинен контролювати те, що говорю, бо це мої діти, і мені найменше хочеться непорозумінь із ними.

— Не приймайте, то не приймете, — відмахуюся й цілком серйозно додаю: — Ваша поведінка стосовно моєї обраниці, покаже ваше справжнє ставлення до мене...

— Тобто?!! — напружено перепитує Костик, а Соня дивиться на мене великими очима.

— Якщо ви зневажатимете мою половинку, то цим самим зневажатимете і мене, — намагаюся говорити спокійно й одразу наводжу приклад: — От у вас є друзі? Є! Уявіть, що ви хочете запросити їх додому, а я проти. І навіть більше — я забороняю вам спілкуватися з ними просто тому, що вони мені не подобаються. Але своїм вчинком я покажу свою неповагу до вас. — Переводжу погляд і цікавлюся: — Так зрозуміло?

Діти з хвилину мовчать, а далі паузу порушує Соня:

— А якщо ця твоя подруга ображатиме нас?

— Ага. Так, як ображає мачуха Каріну? — підтримує сестру Костик.

— Я не дозволю вас ображати ніколи й нікому, — без тіні сумнівів запевняю. — Бо та жінка, яка буде поруч зі мною, має любити вас, а не ображати.

— І все ж, якщо вона нас ображатиме? — не відступає Соня, все ще витираючи сльози.

— Якщо колись у мене буде дружина, і вона насправді вас ображатиме, мені доведеться поговорити з нею й усе пояснити. Адже, повторюю ще раз, ображати вас я не дозволю нікому, — переводжу подих і додаю: — І я переконаний, що якби ваша Каріна розповіла все своєму татові, то він теж не дозволив би її ображати.

— Думаєш? — з недовірою цікавиться Костя.

— Переконаний, — запевняю. — Якщо тато Каріни любить її так, як я вас, то він точно все вирішить...

— А коли ти познайомиш нас зі своєю... — Соня замовкає й насторожено зиркає на мене.

Я важко зітхаю та цілком серйозно відповідаю:

— Це знайомство поки що зайве. Але якщо я вважатиму за потрібне вас познайомити, то обов’язково про це попереджу.

— А наша репетиторка тебе не зачепила? Ні? — усе ще зі страхом допитується донька.

Я посміхаюся й розслаблено відкидаюся на спинку сидіння. Здається, напруга трохи відступила, але зараз я знову повинен бути щирим.

— Соню, Костю, ваша репетиторка дуже приваблива. Але вона надто юна, і я переконаний, що в неї є молодий чоловік. Чи ви гадаєте, вона сидить і чекає, доки якийсь тато приведе дитину, щоб забрати його собі?

— Але ж у Каріни так сталося... — бурчить син.

Важко зітхаю й правдиво пояснюю:

— Звісно, і таке буває. Але ж це один випадок із тисячі.

— Мені все одно страшно, — зізнається Соня й, зазирнувши мені в очі, просить: — Давай домовимося? Ти більше з нами на заняття не підеш.

Я хмикаю, великими очима дивлячись на дітей. Зрештою, це не проблема, але я маю одне прохання до малих.

— Гаразд! Я згоден не ходити з вами... Але за умови, що ви поводитиметеся на заняттях з новою репетиторкою, так само, як із Марією Петрівною.

— Домовилися! — в один голос погоджуються діти.

— То що, конфлікт вичерпано? — серйозно цікавлюся.

— Вичерпано, — ледь не разом відповідають малі.

— Тепер їдемо на розваги?

— Так.

Соня вже посміхається, остаточно витерши сльози. Обіймаю дітей, і знову цілую по черзі та виходжу з машини, щоб допомогти їм сісти на задні сидіння. В душі видихаю. Радію, що нам вдалося домовитися. Щиро сподіваюся, що таких конфузів у нас більше не буде.