Глава 4

ДМИТРО.

У машині панує повна тиша. Малі опустили голови й, обійнявшись, лише шморгають носиками.

Я ж намагаюся вгамувати емоції, і, трохи заспокоївшись, звертаюся до них із поясненням.

— Діти, я розумію, що ви хочете, аби з вами займалася Марія Петрівна… Але ви маєте зрозуміти, що вона теж має право на відпустку. Це ж ненадовго. Вона відпочине й знову повернеться до роботи.

— Ненадовго? Це на скільки? — нахмурено цікавиться Костик.

— Мабуть, на місяць, — знизаю плечима.

— Цілий місяць… — повторює розгублено донька і дивиться на мене великими очима, а за мить невдоволено заявляє: — Цілий місяць — це надто довго!

Важко зітхаю. Розмова справді непроста, але я змушений пояснити все доступно своїм малим бешкетникам.

— Сонечка мої, по-іншому не буде, — пильно дивлюся на дітей і суворо запитую: — А тепер поясніть мені, чим вам не догодила Вероніка Сергіївна? Ви ж бачили її сьогодні вперше. Вона хороша…

— Авжеж, хороша… — бурчить під ніс Соня.

— Ми вже одну таку «хорошу» знаємо, — підтримує сестру Костик.

На мить заплющую очі, намагаючись стримати емоції. Не можу второпати, про що це вони. Діти говорять загадками, та майже дорослими фразами, що змушує мене шалено нервувати.

— Якщо ви щось знаєте, то, може, й мені розповісте? В чому справа? — невдоволено запитую. — А то я ваші ребуси розгадати не можу.

— Тату, тобі це не сподобається, — син зиркає на мене з-під лоба й заявляє цілком упевнено.

— Не розповідай йому… — Соня хапає брата за руку. — А то раптом він теж… — вона замовкає на пів слові й опускає голову.

— Що я теж, Соню? — нерви не витримують. Я ще раз переконуюся, що мої діти не такі вже й маленькі, як мені здавалося.

Малі вперто мовчать. Я серджуся, але не знаю, як правильно вчинити. Накричати найпростіше, але це нічого не вирішить, а тільки ускладнить проблему. Декілька секунд міркую, а потім заводжу авто й байдуже кидаю:

— Гаразд, хочете мовчати — тоді їдемо додому.

Вмикаю задній хід, але не встигаю рушити, бо Костик хапає мене за руку.

— Тату, зачекай, — напружено просить він. — Ми все розповімо, але пообіцяй, що не сваритимеш нас.

Вимикаю передачу, глушу двигун і суворо дивлюся на дітей вимагаючи відповіді на їхні неоднозначні заяви та дивну поведінку.

— Я слухаю.

— Пообіцяй, що не кричатимеш… — стиха просить Соня.

Важко видихаю й невпевнено погоджуюся.

— Обіцяю. Тож давайте, не тягніть.

Костик зітхає, а Соня, у знак підтримки, ловить його за руку.

— Тату, рік тому у Каріни з паралельного класу теж змінилася репетиторка…

Син замовкає, а сестра обіймає його, і вони обоє знову мовчать.

— І, що? — не витримую я.

— І тепер ця репетиторка — мачуха Каріни, — раптово випалює Соня. — Її батько закохався в цю жінку…

Костик зиркає на сестру, пригортає її й, зітхнувши, продовжує:

— Батьки Каріни розлучилися через цю репетиторку… — голос його тремтить. — Мама поїхала за кордон, а мачуха ображає Каріну.

— І це ще не все. Зараз ця мачуха чекає дитину і тепер ще більше не любить Каріну, — зі сльозами на очах додає донька й, шморгнувши носиком, зірвано шепоче: — А ми не хочемо, щоб ти закохався в цю нову репетиторку…

— Ми не хочемо, щоб у нас була мачуха! — підтримує Соню брат, витираючи її сльози.

Я шокований, розчулений і неабияк спантеличений почутим. Міркую, як пояснити дітям, що не кожна історія закінчується однаково, а вони тим часом в один голос просять:

— Пообіцяй, що не знайдеш собі дружину…

Обіймаю дітей. У них психологічна травма через розповіді однокласниці. Звісно, вони бояться повторити її долю, але їхній ультиматум — це занадто. Я не можу їм цього пообіцяти. Я ще молодий. Мені тільки тридцять. Звісно, я хочу сім’ю, хочу кохати й бути коханим. Я маю право на щастя.

Але як пояснити це дітям, які вже наїлися страху? Сумніваюся, що вони зможуть мене зрозуміти…