Глава 3

ДМИТРО

Вийшовши в коридор, спокійно забираю дітей і мовчки веду їх до машини. Біля авто забираю у них ранці й прочиняю їм передні дверцята.

— Сідайте, — суворо наказую.

— Але ж нам сюди не можна... — зауважує Соня.

— Ти казав, що нам іще потрібно рости два роки, аби їхати на передньому сидінні. Чи може щось змінилося? — допитливо дивиться на мене Костик.

— Ага. А як же автокрісла? — заперечує слова малого сестра.

Я важко видихаю й суворо кажу:

— Не мудруйте. Якщо кажу сідати — значить, можна.

Костик пропускає Соню вперед, допомагає їй сісти, а тоді сам сідає поруч. Я ж кладу ранці на заднє сидіння й уже за мить опиняюся за кермом. Пильно зиркаю на малих і суворо питаю:

— Що це щойно було? Вам не соромно? Як ви можете так поводитися? Я ж стільки разів наголошував: бути чемними та мати повагу до вчителів... А ви?

— А ми й маємо повагу, — відмахується син, спустивши голову. — Просто хочемо, щоб заняття нам проводила Марія Петрівна, а не ця...

Я по-новому приголомшений висловлюванням малого.

— Тобто «ця»? — не витримую і зриваюся. — У цієї репетиторки є ім’я. Ви повинні її поважати, адже вона прийшла до вас на урок.

— Ага, прийшла... Уся така ділова, нафарбована... — фиркає Костик.

— І ще й обручки на руці нема... — бурчить під ніс Соня.

Від такої заяви в мене очі лізуть на лоба. Здається, я чогось не розумію. Мої діти ще надто малі, і така їхня ледь не доросла заява дратує мене. Я не можу вловити зв’язку.

— Шановні мої, що це за судження? Вам тільки десять... Що ви собі вигадали? І взагалі, яка вам різниця, хто як ходить? Зрештою, Вероніка Сергіївна досить пристойно одягнена. А є в неї обручка чи нема — це вже не ваша справа.

Двійнята переглядаються, Соня важко зітхає й невдоволено випалює:

— Я так і знала...

— Що ти знала? — зриваюся я не витримавши зазнайкуватості доньки.

— Що ти залипнеш на неї, — бурмоче вона.

Від цих слів я в повному ступорі. Не знаю, сміятися чи плакати. У нас така розмова вперше, і як діяти — справді не знаю. Мовчу хвилину, а тоді таки перепитую:

— Тобто залипну? Що це за жаргон? Де ви таких слів нахапалися?

— Ну, типу вона тобі сподобалася, — пояснює Костик. — А ми не хочемо, щоб у тебе була подружка...

Я реально в прострації. Великими очима дивлюся на дітей, а вони сидять, притулившись одне до одного, мов невинні янголятка.

Та-а-ак! — протягую в думках.

Здається, я щось десь упустив. І це ще добре, що вони не знають про мої стосунки з Лілею, бо можу тільки уявити, якою була б їхня реакція. От малі розумники... Я вже думав, як їх познайомити, та після сьогоднішньої витівки розумію, що це знайомство потрібно відкласти. Зрештою, мабуть, воно взагалі не потрібне. Бо мої стосунки з Лілею не надто серйозні. Хоч ми зустрічаємося понад рік, але бачимося в основному три рази на тиждень. Це радше розвага, як для мене, так і для неї. Хоча ініціатива познайомитися з моїми дітьми виходила саме від Лілі. Тепер розумію, що це неможливо.

Витримавши паузу, зацікавлено питаю:

— І чому ж ви не хочете, щоб у мене була подружка?

Діти схиляють голови й мовчать. А мене їхнє мовчання дратує. Схоже, за своєю роботою я багато пропустив. Виявляється, я зовсім не знаю своїх дітей. Вважав їх ще маленькими, а вони он які кмітливі...

Їхня мовчанка дратує мене ще більше, тож з погрозою заявляю:

— Якщо мовчатимете, то ми просто зараз поїдемо додому. Ви мене сьогодні підставили. Мені соромно за вас. Ви ж влаштували бунт дівчині, якої практично не знаєте і яка намагалася провести для вас гарне заняття.

— Ми хочемо Марію Петрівну! — капризно заявляє малий, схрестивши руки на грудях, а Соня, ледь не зі сльозами, несміливо зиркає на мене.

Набравши повні легені повітря, видихаю його. Відчуваю, що діти щось недоговорюють. Тому зараз змушений усе з’ясувати, щоб зрозуміти їхню поведінку. Бо щось мені підказує: цей бунт не просто так...