Глава 2

ДМИТРО

Сидячи в телефоні, я гортаю стрічку у соцмережах, вслухаючись у мелодійний голос Вероніки. Як же вона все доступно пояснює малим, а вони вперто мовчать на її прохання. Не хочуть повторювати за нею слова та відповідати на питання. Це напружує та страшенно не подобається мені. Але не можу дозволити собі проявити емоції просто тут.

Крадькома розглядаю репетиторку. Ловлю себе на думці, що вона зовсім не схожа на звичайну вчительку. У неї значно більший потенціал, і це добре відчувається. Її місце точно не тут, хоч вона й має чудовий підхід до дітей.

Зрештою, щось у цій Вероніці є. Я вивчаю кожен її жест, кожну міміку. Дивлюся на неї й не можу відірватися. Вона ж поводиться так, наче мене немає. Вся її увага прикута до дітей, які вперто ігнорують старання милої красуні. А чого тільки вартий її голос! Він наче солодка музика для моїх вух. Хоч зараз він серйозний та практично діловий, я можу лише уявити, як цей голос звучатиме в ніжності.

Видихаю, коли заняття закінчуються. Діти мовчки збирають зошити, ручки й книги з парт. Репетиторка ж прощається:

— Костику, Соню, дякую вам за відмінну працю на уроці! Мені приємно з вами займатися. До наступної зустрічі!

Доки Вероніка звертається до малих, вони просто йдуть, наче це було сказано не до них. А після останніх слів дівчини Соня розвертається й капризно заявляє:

— Ми більше не прийдемо.

— Ага, це точно. — і собі додає Костик. — Ми чекатимемо Марію Петрівну.

Я шокований такою заявою малих. Ловлю на собі спантеличений погляд репетиторки. Мені шалено незручно перед нею.

— Костю, Соню, зачекайте мене в коридорі, — суворо наказую, дивлячись на дітей. А вони з невдоволеними личками покидають кабінет.

Спантеличена дівчина складає все на столі, а я підходжу до неї. Зупиняюся поруч, пильно вдивляючись у милі риси її обличчя.

— Вероніко Сергіївно, перепрошую за моїх бешкетників. Вони важко звикають до змін, але я проведу з ними бесіду.

Великі волошкові очі зиркають на мене. У них немає осуду чи образи.

— Все добре, Дмитре Олександровичу. Це ж діти, і їх можна зрозуміти. Ми часто маємо справу з різними випадками. Іноді діти приходять незібрані, не підготовлені. То у них немає настрою, то бажання навчатися. Є випадки, коли діти плачуть та закочують демонстративну істерику... — дівчина зітхає й, опустивши очі, додає: — Наше завдання — зацікавити діток та заохотити їх до навчання. Тож не переймайтеся.

Мені трохи відлягає від душі, але все одно незручно перед цією красунею. Розумію, що потрібно йти до малих, але якась невидима сила тримає мене на місці. Не хочеться йти від Вероніки, та вона галантно спроваджує мене сама.

— Не хвилюйтеся так, Дмитре Олександровичу. Все нормально. Чекаю ваших діток у понеділок. Вони у вас чудові.

Зітхаю й, попрощавшись, іду до малих. Я сердитий на них. Невпевнений, що дочекаюся додому, аби порозмовляти з ними. Найімовірніше, наша розмова відбудеться просто в машині.

Така поведінка малих неприпустима. Це неповага до оточення. Хоч вони ще малі, та все ж повинні знати межі пристойності, а не керуватися своїми капризами. Я маю владнати це просто зараз, аби не червоніти за них потім.