Глава 1

ДМИТРО

Гальмую біля дитячого центру розвитку «Всезнайко». Тут у моїх дітей заняття з англійської.

— Тату, ти підеш із нами? — в один голос запитують двійнята, просовуючи голови між передні сидіння.

Оглядаюся. У мене був важкий робочий тиждень, насичений подіями, і я планував хоч трохи поспати. Але не вийшло — няні дітей стало зле, і її чоловік, мій водій, відвіз її до лікарні. Тож сьогодні довелося особисто супроводжувати малих на заняття.

Зітхаю, дивлячись на Соню та Костика.

— Тату, ну, будь ласка! — просить син, дивлячись на мене своїми невинними сірими очима. — Няня Віка завжди заходила з нами…

— Татусю, ти ж не відмовиш? — Соня обіймає мене за шию.

— Не відмовлю, мої сонечка, — видихаю.

Я справді не можу їм відмовити. І так проводжу з дітьми надто мало часу. Два місяці тому розпочав новий напрямок у бізнесі, через що всі сили йдуть на роботу. І я відчуваю провину перед малими.

Вони з чотирьох років на няньках. Відтоді, як їхня мати вдруге вийшла заміж і народила третю дитину, двійнята живуть зі мною. І я не проти. Люблю їх понад усе на світі.

Малі радіють моїй згоді. Виходжу з машини, відчиняю задні дверцята, допомагаючи їм вийти. Закидаю на плече їхні невеликі рюкзаки та йду поруч. Діти наперебій питають, чи поїдемо ми після занять у парк, чи підемо на атракціони. І, звісно, я не можу сказати «ні».

Усміхаюся — на їхніх обличчях стільки щастя.

Заходимо всередину центру, і вони одразу стають спокійнішими. Ведуть мене до кабінету, де проходитимуть їхні заняття.

— Тату, не хвилюйся, — запевняє Соня. — Марія Петрівна чудова! Вона тобі точно сподобається!

Костик стукає у двері й, почувши дозвіл зсередини, відчиняє. Діти заходять… і різко зупиняються.

Спантеличено дивлюся на малих — вони розгублені, оглядаються на мене. А тоді мій погляд прикипає до вродливої молодої дівчини в червоному діловому костюмі, яка цокаючи високими підборами, наближається до нас.

Шатенка, досить симпатична, привітно всміхається й звертається до дітей:

— Добрий день! Соню, Костю, — мене звати Вероніка Сергіївна сьогодні я викладатиму у вас заняття, замість Марії Петрівни.

— А де Марія Петрівна? — майже одночасно питають двійнята, виражаючи відверте невдоволення.

— Марія Петрівна у відпустці, тож поки, що її заміняю я. Марія Петрівна все мені передала, про все попередила, тож не хвилюйтеся.

Діти не приховують невдоволення. Хмуряться. Переглядаються.

— Але я хочу, щоб заняття проводила Марія Петрівна! — вперто заявляє Костик.

— Я теж! — підтримує брата Соня.

Я спантеличений. Зазвичай двійнята на людях спокійні, це вдома можуть вередувати. Тому такий бунт мене дивує. Вероніка розгублено зиркає на мене, а потім переводить погляд на дітей.

— Соню, Костю, давайте хоча б спробуємо, — пропонує вона.

— Я не хочу, — Костик схрещує руки на грудях. — Якщо Марії Петрівни немає, я прийду, коли вона повернеться.

— Я теж! — капризно його підтримує Соня.

Розумію, що мушу втрутитися.

— Діти, припиніть упиратися. Давайте хоча б спробуємо.

— Ми не хочемо! — заявляє за обох Костик.

Зітхаю. Почуваюся незручно перед репетиторкою. Тож вимушений діяти радикально.

— Гаразд. Тоді йдіть до машини.

— А як же парк? — розгублено питає Соня.

— Парку не буде. — спокійно відповідаю. — Якщо ви відмовляєтесь від заняття, ми поїдемо додому.

Діти перезираються, похнюпившись стоять кілька хвилин. Через мить Костик мовчки бере свій рюкзак і йде за парту. Соня вагається, але вже за секунду теж іде за ним.

Вероніка зітхає й звертається до мене.

— Як я можу до вас звертатися?

— Дмитро Олександрович. — напружено представляюся, бо через поведінку малих почуваюся не конче зручно.

— Дмитре Олександровичу, ви можете зачекати тут, у кабінеті. Присідайте, де вам зручно. — пропонує досить симпатична красуня.

— Дякую! — кілька секунд дивлюся на дівчину з волошковими очима й зробивши пару кроків, опускаюся на м’який диван неподалік дверей.

Мене насторожує поведінка дітей. Вони у мене принципові. Торік ми ледве підібрали їм няню після звільнення попередньої за станом здоров’я. Якщо вони не сприймуть цю дівчину, у мене буде ще одна проблема.

Покинувши роздуми, спостерігаю за заняттям. Вероніка старається, пояснює все доступно. Діти уважно записують, але на її запитання мовчать.

Не перериваю урок. Але вже вдома на нас чекає серйозна розмова. Малі важко звикають до змін. І хоч їм лише десять, вони мають навчитися, підлаштовуватися під життя, адже воно не постійне.