Розділ 3. РАНКОВА ТИША

Ніч минула для хлопців як один довгий, болісний спалах. Поки село бачило сни, у підземній лабораторії Гена, не знімаючи свого світло-сірого халата, гарячково працював.

Ця лабораторія не була просто кімнатою — це була стара покинута шахта, яку Гена викупив під свої експерименти. Масивні бетонні стіни колишнього горизонту тепер були обплетені сотнями дротів, що тягнулися по іржавих балках, наче вени якогось механічного чудовиська. Зі стелі подекуди просочувалася сирість. У кутку, в глибині тунелю, гудів масивний серверний блок, охолоджуваний великим промисловим вентилятором, чиє відлуння розносилося по шахті монотонним гулом. Основне освітлення забезпечували синюваті люмінесцентні лампи, які неприємно тріщали в холодній порожнечі.

Центр цієї підземної зали займали три герметичні капсули — вертикальні баки з товстого оргскла, з’єднані з балонами кисню та крапельницями. Усередині, у каламутному розчині, повільно колишуться волосся «нічних гостей».

— Це не вампіри з кіно, Давід. У всякому разі, не в класичному розумінні, — голос Гени звучав глухо, відбиваючись від високих склепінь шахти. Він навіть не озирався від мікроскопа. — Я взяв зразки епітелію та крові. Це люди. Принаймні, на 90% ДНК збігається. Але структура клітин... вона мутувала під впливом якогось агресивного каталізатора. Хтось або щось перебудувало їхній організм, зробивши його ідеальним мисливцем для темряви.

Гена клацнув тумблером на панелі керування. На моніторі пропливали графіки серцебиття — вони були рівними, але неприродно рідкими. — Їхні рефлекси мають бути в рази швидшими за наші. Я бачу потовщення нервових волокон. Але за це вони платять світлобоязню. Їхні зіниці занадто розширені, сітківка не витримує фотонів. Денне світло для них — це фізичний біль, який випалює мозок.

Давід потер обличчя долонями. Сонце десь там, нагорі, вже зійшло, але тут, у глибині шахти, час ніби зупинився. — Мутанти... — прохрипів він, дивлячись на жінку-вампіра за склом. — Тобто вони не мертві?

— Вони живі, — Гена нарешті повернувся до нього. — Але я тримаю їх у штучному сні. Я не хочу щоб вони прокинулися тут, у цьому тунелі. Навіть у стані коми вони мене лякають.

Давід встав, його хитнуло. Важке підземне повітря тиснуло на легені. — Мені треба нагору. Я більше не можу я не спав цілу ніч і до того у мене був поганий стан.

— Йди, — кивнув Гена. — Використовуй ліфт. Тільки не забудь перевірити маскування дерева, коли вийдеш на поверхню.

Давід поплівся до кінця тунелю, де в стіну був вмонтований металевий ліфт. Це була розробка Геннадія, якою він пишався. Коли двері зачинилися і ліфт почав повільно повзти вгору, Давід заплющив очі. Механічний скрегіт здавався йому музикою після мертвої тиші шахти.

Платформа м’яко зупинилася. Давід штовхнув потайну панель, і перед ним відкрилося нутро старої, велетенської шовковиці, що стояла на околиці спортивного майданчика. Стовбур був порожнім муляжем і ретельно укріпленим зсередини, слугуючи ідеальним маскуванням для виходу з підземелля.

Він виступив на траву. Сонце вдарило по очах так сильно, що Давід на мить осліп, затуляючись ліктем. Світ навколо здавався занадто яскравим, занадто голосним, занадто... нормальним.

Давід зробив кілька невпевнених кроків, відчуваючи, як трава під ногами м’яко пружинить, ніби намагаючись його втримати. Кожна клітина тіла благала про відпочинок. Майданчик був порожнім — сільська молодь ще досипала свої останні ранкові сни, і лише далеке кукурікання півнів порушувало цю стерильну тишу.

Він доплівся до старої дерев’яної лавки, фарба на якій давно злущилася, оголивши сіре від дощів дерево. Давід не став сідати — він просто впав на неї боком, підібгавши ноги. Грубе дерево здалося йому м’якшим за пухову перину. Він відчув, як оранжева куртка шелестить під його вагою, а в кишені тисне тепле ікло, але сил ворухнутися вже не було. Свідомість почала повільно розчинятися в сонячних променях, перетворюючи реальність на калейдоскоп дивних образів: бензопила, червоні вогні очей, і спокійне обличчя Гени під світлом люмінесцентних ламп...

Минуло близько двадцяти хвилин, а може й година — для Давіда час перестав існувати.

— Ей, чуваче! Ти вирішив тут коріння пустити, чи це новий метод засмаги? — пролунав, спокійний голос прямо над вухом.

Давід здригнувся і різко розплющив очі. Сонце нещадно засліплювало, але чиясь тінь вчасно перекрила яскраве світло. Він примружився, намагаючись сфокусувати погляд на постаті, що стояла перед ним. Це був Саш.

— Саш, ти? — Промовив Давід. Він завжди дивував своїм спокоєм і звичкою більше слухати, ніж говорити. Саш стояв, засунувши руки в кишені темної жилетки, одягненої поверх сірої куртки, і просто дивився на Давіда своїми глибокими синіми очима. У нього було темне волосся, а на обличчі не було й тіні паніки чи зайвих запитань — лише тихе, ледь помітне занепокоєння, яке він, як завжди, тримав при собі.

— Ти вирішив поспати на повітрі? — тихо запитав Саш. Голос у нього був рівний, без тіні іронії.

Давід хрипко видихнув, намагаючись сісти. Сонний параліч ще тримав м'язи, і голова була важкою, як чавун. — Саш... Ти коли встиг? — пробурмотів він, протираючи обличчя.

Замість відповіді Саш просто присів на край лавки. Рухи в нього були виважені й неквапливі. Він витягнув з кишені банку Pepsi, і по майданчику рознісся різкий звук металевого кліку — «пшик». Холодна жерстянка опинилася в руці Давіда раніше, ніж він встиг про це попросити.